Тарас Яресько
дичавіє сад
густина місячного світла вимірюється тепер
в нетлях на метр кубічний
племена бур’янів загрузли у міжусобицях
шкіра яблук дедалі морхне
вже не конкуруючи за вуста
в галактиці лісу все обертається коло сосен
кружеляють над верхівками чорні птахи
мов клапті піратських прапорів
снують павуки що родяться вже старими
бо не пускають іншої нитки крім сивої
жінки вичерпують час із ріки
чекання припнуте на ланцюгу кіс
поламані кістки поглядів не зростаються
давно відквітли плечі над плесом
жінки вичерпують воду з води
що як
оглухнути
осліпнути
затерпнути
для усього крім
вже світло наче дайвер в тьму пірнає
і все що так страшило і вело
відмичкою шкребе замок до раю
біліє аж від заздрощів вино
із ягід темних із тієї ночі
в якій горить горить уже печаль
розворушується мурашник сонця
зрання розповзається довкола
світломаскувальний режим грудей
щось і далі ховає всередині від усіх
чи будуть висміяні спроби очерету
засклити власні прогалини
рідким склом дощів
відправити запах надламаних стебел
на протилежний берег поштовим вітром
чиясь ідеальна картина світу
висить на стіні вітальні:
зелень ріка небо що ось-ось
перехреститься трійкою птахів
згори вниз і справа наліво
Дубне різдвяний індик в формаліні,
місяць жетоном стає на дванадцять,
Санта нагайками електроліній
всіх рогачів мотивує до праці.
повінь відступає
лишаючи по собі у траві
розбите на краплі серце води
вербу посивілу впродовж однієї ночі
присоромлені водяні лілії
що почувають себе манкуртами
1
ось метелик розгорнув шифровані крила — читай
ось очерет готовий шуміти — дихай
ось вода тремтить в передчутті долоні — торкайся
сполошилась колонія сонячних зайчиків
під лисячим кольором листя
каміння тверде й холодне
не розм’якає від ніжності
навіть якщо класти на нього свою долоню так
як кладеш на живіт вагітної жінки
на дев’ятому місяці року