Василь Махно
на пустирі де зіграли футбол 1874 року
разом із відчуттям повітря — і запахів від золи
переживши роки — перельоти — сучу епоху
з пляшками з-під пива що поросли мохом
з вином яке тільки-но принесли
Теплий плащ горіхового тіла
шпилькою пришпилений до шкіри.
Буква голосна летить несміло.
Світить око місяця крізь діри.
Розплетеш алфавіт – тільки альфа,
плащик прихистить і хист, і схиму.
сніг летить з останніх століть
і сторожа обдерта стоїть
і стинає ті голови вражі
і солодку звізду на язик
аби голос згорівши не зник
бо не вимести з горла ту сажу
І на їхні голови поклавши,
сутінки із яструбиних крил.
І загорнуть лихоліття наше
в тепле листя, в золотавий пил:
рибою пливи, свідзинським; кавою
Погляд обтятий – як сад,
таїнство вислідів вовчих,
тіні тонкі поторочі
темні століття летять,
наче й хто крила зламав,