Поема про переліт

Мама каже: збирай речі —

не паніка, just logistics.

Візьми своє слоненя,

take what is soft, not heavy.

Ми їдемо всі разом,

але я знаю:

this road is mine.

Екскурсія триває,

faces change, names blur,

and I am both

inside the frame

and watching it from above.

Я ховаюсь не зі страху —

from surveillance.

Мені треба тиша,

private space

between questions and чужими очима.

Павук повзе по плечу,

чи це сонечко?

Same reality, different lens.

Fear or clarity —

depends on where you stand.

Між дворами, між селами,

where dogs guard чужі кордони,

я піднімаюсь вище.

Not running.

Flying.

Слоненя в руках —

my tender core,

не вантаж, а engine.

I don’t drop it to be strong.

I carry it to stay human.

Кажуть: ти граєшся.

Кажуть: це втеча.

But listen carefully —

there is a difference

between escape

and recovery.

No казино, no debt,

just a console,

just my world

where I heal.

Тато каже просто:

Грай.

Stay clean. Stay sharp.

Stay yourself.

І я лечу далі —

between past and next,

above the noise,

with my small elephant

and a clear direction.