Львів. Він так багато мені розповів, з ним розмовляю сердечною мовою. Я не поєдную його з кавою. Львів то не філіжанка забави, то пані - вбрана у дощ, наївна і вільна. Вона загорнута у плащ із солодкої туги з маленьким капелюшком загадки. Вона кохає ці вулиці - класично і академічно, збирає розбиті серця. Слухає як шумить вечір над дахами, як люди літають у мрії з птахами. В ній так багато запаху квітів. Її кохані площі і парки, того зовсім досить для щастя. Ще в ній багато історій, таємниць, які їй служниці. Пані кружляє у танці, всміхається у червоному шарфі, цілує вранці світанок, що котить сонце на вузенькі вулиці і маленькі площі. Пані кохає тебе, навіть якщо ти цього не знаєш. Чи ти колись зустрічав її, чи бачив як вона всміхається до тебе? Може і ти побачення з нею жадаєш, як твориш, сумуєш, кохаєш, прощаєш?
Костел. Як не закохатись у тебе, твої ноти архітектури, шпилі, в те, що ти немов духовний страж легендарного міста? В мене є маленька традиція чекати з тобою вечір, вдихати безвісне тепло поміж твоїх стін. Схожий на стражника міста – могутній та сильний у своєму стремлінні до неба. Король висоти, до якої ми линули. Як лише потрапляєш у Львів, спершу зустрічаєш його – костел неоготики і фантастики. Чиста енергія, глибоке та яскраве світло овіює тебе. Святиня з імператорським стилем, відчуттям історії, що позирає із-за квітчастих вікон у зелено-багрових кольорах давніх каменів. При світлі дня костел зовсім інший, ніж у сутінках вечора, коли виступає серед ночі червоно - блідою обителлю Вищої сили. Костел знаходиться неподалік залізничного вокзалу і зустрічає гостей та туристів Львова, тому для багатьох мешканців є духовним стражем міста. Ти не знаєш святине, але моє життя довкола тебе…день через день. Таємничий і окрилений, сильний та могутній, а як забракне любові твоє нутро біле та чисте, мов душа пілігрима. Такі пречуття, як окрайцем молитись в твоїх стінах…
Люди. Є такі люди, що вміють чути музику та бачити невідомі образи, вони серед тисячі снів і видінь - вміють бачити крізь час. Вже декілька тижнів я помічала стареньку біля костелу у сквері. Серед десятка голубів важко було її не помітити. В її очах таївся сум і вона завше, мов подрімуючи вдивлялась в вись костелу. Дивно, адже пані зовсім не була схожою на бездольну. Швидше на ту, що бачить крізь час. Певно молодою, вона була як наше місто - вільна та з крилами мрій. Пані приборкує ніч, про що її історії? Пані, схожа на королеву зими, за це її прости. Не слід відчиняти будь якому пілігриму, що віршує під риму. Львів зажмурював очі і закрив двері невидимої брами на ці пристрасті, він як і я - втомився. Я на мить зупинила свій крок і глянула на годинник. Годинник застиг, мій годинник-кулон. Час завмер і думками завернувся в рулон старої газети певно року так 1960-го. Стрілка бігла за мною і хвилиною, впала в роздуми мої.
Повернути час, ще б мить... ще один єдиний раз, думала стара пані. Я так хочу бачити все без прикрас, тільки годинник знає про мене все:як було і час засне. Стара пані усміхнулась, а очі її, як сині волошки нагадали про її закохане літо. В ті дні, маленька вулиця розливалась сміхом закоханих, навіть зелений плющ, що обвивав стіну на вулиці був щасливий від їх любові. Здавалось зараз оживуть атланти, що підпирають стіни, мов у грецькому міфі співатимуть у парку з арфами та червоним вином. Це літо не мало закінчуватись, місто любові зводило людей, притяжною енергією об’єднувало їх. Тоді давно, Львів став їм містом любові.
Як місто будують сильні люди століттями, то воно схоже на княжу фортецю. Страшно стає, як в руки злидарів потрапляють вулиці та будівлі, бо то не камені, адже це живі істоти, яких душать. Душать бездомністю магазинів та яскравістю пустих вітрин, безглуздість ігор під назвою «кав’ярня». Та є щось більше за каву. Легенда, що плаче посеред вулиці та просить аби її розказали та оспівали, як це колись робили князі, а не злидарі та лихварі. Автентичності бракує Львову, простіть. Автентичності, але не кави. Даєте дихати легенді, бо вона жива!
