Весна...

182

Весна вирує у мені ще із зими, хоча, фактично вона буде пестити своїми обіймами землю ще нескоро.... Але вона володіє моїм тілом, моїм розумом і душею; чим далі, тим сильніше стискає груди, перехоплює подих, зводить з глузду, штовхає від натхнення до відчаю і наповнює відчуттям щастя і неймовірності...

Я знову бачу те, чого не бачать інші. Я знову п'ю те, що ніхто ніколи не смакував і страждаю від того, про що не кожен навіть здогадується... Що зі мною?

Коли ти поруч, мене переповнює ейфорія, я ладна творити, діяти, посміхатися та робити дурниці... Важливо, щоб ти тільки дивився на мене, торкався мого волосся та тримав руки у своїх долонях. Коли я можу торкнутися тебе, я відчуваю, що щось світле розширюється всередині, що воно займає мене всю і тисне, намагаючись вирватися назовні... А я ніби не пускаю. Ніби хочу затримати ці щасливі прояви в собі на мить... ще на одну... і ще трішечки.. і... будь ласка... Хочеться плакати. Але від щастя.

Коли ж тебе нема, коли ти, не дивлячись на всі думки, які навіть вимовити інколи важко і ніяково, не дивлячись на мою беззаперечну відверту віру у твою постійну присутніть, ти йдеш... Залишається дивний тихий смуток, що стискає груди, щемить серце і робить боляче - я не знаю, чи то тіло стогне, чи душа ридає, але різниці тоді я вже не бачу... І напіпвустеля... Половина все ж належить моєму неймовірному незрадливому коханню. Якби й цього не було, я б помирала. Повільно, болюче витікає сила разом із життям, коли тебе нема...

І я соромлюся того, що кажу тобі, обличчя сяє посмішкою, а серце рветься від сумнівів та бажань; слова бринчать, а думки сплутуються у тугий клубок, який не кожному під силу побачити, а розплутати... Коли мої уявні руки торкаються вузликів, думки рвуться на безліч крихких шматочків, і все, що мені лишається, - це заворожено спостерігати за цими вузликами, сподіваючись на те, що, можливо, вони самі розпустяться; сподіваючись на те, що я не зруйную поспіхом свого безталаного щастя-біди... Бо мені так добре, коли я закохана...