Ars longa, vita brevis. (Мистецтво вічне, життя коротке)
Справляла осінь чорну месу,
Рвучи на шмати небокрай,
Старий скрипаль тужливу п"єсу
Грав не смичком - душею грав.
Журбою стугоніли струни
Про тугу днів, фатальність втрат,
Згасав холодний вечір сумно
В огні покинутих багать.
Ковзали вулицями тіні
Людських думок, бажань, жалів,
Ридав осінній Паганіні...
Той плач так високо бринів
У кронах пожовтілих кленів,
В багряно-синіх небесах,
А Хтось - підступний, тихий, темний
Скрадався в сірих сутінках.
Тремтів старий скрипаль на вітрі,
Та тільки грать не перестав,
Кидав ліхтар нерівне світло
На скрипку, шляпу і футляр.
Майнула тінь, зблиснуло лезо,
Рвучи мелодій синій шовк
І скрипки геніальний безум
Враз захлинувся і замовк...
І тяжко заридала осінь
Холодним проливним дощем,
І скрипки тіло безголосе
Накрила траурним плащем.
І вив, мов пес, осінній вітер,
Хитав самотнім ліхтарем,
Що розсипав нерівне світло
Над мертвим сивим скрипалем...
... Весна вривалась супостатом
У мокрядь чорної зими,
Бриніли відзвуки кантати,
Чи може, то звучать псалми?
Чи може, то співала скрипка
Про радість днів, кохання шал:
Вже вправно, хоч і трохи хрипко,
Виводив молодий скрипаль.
І в гущу радісних мелодій
впливала та - в мінорі ля,
Яку забрав підступний злодій
Із рук старого скрипаля...
