Блядство. 6#171
як би ж я тільки знав,
що ти не лікуєшся таблетками…
всі перепробував вже,
лише побочки, звикання і синдром відміни.
я би може, ще тоді почав проводити ночі
із схрещеними, обколитими руками,
в приході,
в екстазі до бога,
в проханнях вимкнути всі мої больові точки.
навідміну від бога,
мій власний,
дорогоцінний,
больовий синдром відкритого перелому чують стіни,
і ставні цього будинку прогнили давно
і піском в годиннику розсипались.
згадуючи ніжність хронічної хвороби,
я гострими мазками малюю картини,
які тобі, колись,
так подобались,
так подобались…
знімай їх зі стін!
рви полотна на паски
банальних
і не корисних спогадів!
ший з них мотузку,
запроси на чай,
і я залюбки в неї просуну шию,
і при тобі на ній повішусь.
- ну чого ти плачеш?
забула, все так, як я і сам того хотів…
я ж попереджав про це,
вслух,
про себе,
про себе вслух,
і сам не слухав,
злюсь…
знаєш, злиюсь врешті решт із тим чорним, помітним, сміттєвим пакетом в коридорі:
разом з гнилим фастфудом, окурками, серветками зі спермою, і парою фотографій.
смітник на дворі!
викинь, май спокій.
парою після ванни…
парами закоханими…
спазмом паравертебральних мʼязів…
із забутими паролями…
зникну.
Ти лише лікуйся!
Будь ласка…
