Я божеволію... Чи довго ще лишилось?
Та ні, мабуть, бо змінюється все.
Змінились люди, та й життя змінилось,
Лиш вбивчий смуток зміни не несе.
Минає час; хоч все таке знайоме,
Але не вистачає... І чого?
Кохання є, і світло й тепло в домі,
І живлення для мислення мого...
Та божеволію... Чого ж не вистачає?
Спокійна ніби ззовні, та лишень
Знайти не можу виходу з одчаю,
Я відчуваю, ніби я - мішень.
З`їжджаю з глузду... Вже нема спокою.
Скоріше - ступор. Вже й шляху нема.
Й не можу розділити це з тобою -
Я маю пережити це сама.
Можливо, є якесь чудове зілля,
Що принесе полегшення, та ось
Чи зможу я без цього божевілля,
З яким так довго жити довелось?
Ти — дивний сон недоспаних ночей,
Тебе насправді навіть не існує,
Але мене це зовсім не хвилює,
Бо я кохаю твій вогонь очей.
Ти — вигадка, недосконалий пазл,
За тиждень я вже буду у дорозі.
Сидітиму у потязі, мабуть,
Дивитимусь у вікна на морози,
Що певно сили знову наберуть.
Прощатимуся з містом ненадовго,
Скажи про все. Про те, що на душі,
Про сумнів ранку, безроссудність ночі,
Про тінь і світло, наслідки причин,
Про все, про що сказати тільки схочеш.
Залиш політику для тіток і дядьків,
Comments(0)