Брашна

Бездонністю отверзнуті зіниці

округлились, а в них піщані птиці,

кружляючи,

у безвість затяглись…

Я все це бачив, бачив вже колись.

Розлившись поглядом широким по осонні,

лежав і нуривсь глибоко в бездонність,

а згодом все струміло навпаки —

і сипалися борошном піски

у розповиті листяні долоні…

Крутилися небесні вітряки…

І по незримій сходистій драбині

йшли хлопчаки, і камінці на слині

несли вони, аби змолоть до свят

мукички ківш, і кілька козенят

за ними дерлось невідступно в небо,

і розпускали кулаки дядьки,

аби злетіть,

розшивши хатній гребінь…

Вони пішли у небо й не вернулись,

бо, мабуть, заблукали у минулім

чи загубили сходинки назад

та й залишились жити серед свят.

Це вони звідти трусять свої брашна…

Пішов би й я, та підійматись страшно;

послав би в небо жайворів своїх,

коли б їх з тіста виліпити зміг.

—Агов! — кричу.

Відлунює ж: — Ку-ку… —

Порошить очі пелена піску,

порошиться життя, куди не гляну…

Тріпочуть дрібно жайвори піщані…

І крутяться хрести, мов вітряки,

і сиплються помоли на горбки.

***