Будяки
Примарні, сухі, прямостійні, незламні
пробились крізь товщі дощів та снігів…
Як свідчення вічні чи спогади давні,
вичісує вітер насіння з голів.
І літо згорнувши у пам’ять дводільну,
мичкастим корінням вчепившись у ґрунт,
немов нагадали, що всі ми не вільні,
що наше коріння незриме — отут.
Ми голови їм обтинали лозою,
косили, топтали, палили колись,
щоб натяків жодних на рівність з травою,
щоб погляд летючий не падав униз.
Але навздогони карлюччя, як стріли,
щіткасто летіло, занозячись в кров,
і юні тіла навесні зеленіли,
коріння на п’ятах росло що не крок.
На стовбурі тіла хитались розлого
близнючно-однакові три голови:
і важко ставало висмикувать ноги,
що в землю вростали корінням трави.
Одна голова лише сонце і пасла,
а друга ловила очима стежки,
а третя, назад озираючись в страсі,
дивилась, як слідьма летять карлючки.
Вона, запримітивши лезо лозини,
втискалась у плечі, а ті ж — навпаки,
тяглися угору на шиях зміїних —
не голови, ні, а важкі будяки.
І джміль застережливо журно кружляє,
сіда почережно на вінчики віч,
проте вже свиськоче лоза гостролеза
і падають голови, стяті із пліч.
***
