fiat lux!

Як в довгій сумній повісті

З вікна на восьмім поверсі

споглядатимемо руїни свого світу.

Здається, все як було: внизу торгують совістю,

вдень цвітуть квіти

і вночі зорі світять;

Та око меткого невдахи не проведеш -

йому очі ріже те,

що інший і не помітить:

Довкола розтяглись занепалі обшари землі і небес.

Бо світ цей йде разом з нами:

від початків до розквіту

І до втрати свого єства, а не просто зміни адрес.

І не залишає по собі жодних живих свідків.

Потім відправлять весь цей металобрухт під прес!

Не було ніяких Вавилонських Веж,

А був у трухлявім дереві термітник!

Зовні зовсім непомітний,

У випаренім, задушливім повітрі,

До якого з часом втратив інтерес

Навіть найвідданіший дослідник!

От тому ми і там де є.

Перебігає дорогу пес,

Де янгол небом пролітав раніше…

Тіні чорнішають

і ростуть;

сонце вже на глісаді тут поряд десь,

і ми мов ті, що не встигли на Ноїв ковчег…

Стають

видимими в нас всі закапелки та ніші,

Бо ми – лабіринт карстових печер.

І там живуть

І перелякані церковні миші, і Завіша,

Хто з них зараз на вахті, хто вдивлятиметься в пітьму?

Хто крадькома відсуне край храмової завіси

Та зазирне у Святая Святих? Хто крізь власної душі муть

Роззиратиметься в зорянім небі у всій палітрі?

Ми плоть від плоті Його чи in vitro?

Попри те, які вирви там крутять та вітри дмуть,

Ми ж таки не хмари, гнані вітром!

Прислухайтесь! Читайте за порухом

наших губ:

Ми в захопленні як діти

повторюємо,

За паном Богом і нам перехоплює дух:

«Хай буде світло!»