“І мерхли хмарини, наповнені світлом”
І мерхли хмарини, напоєні світлом,
міняли химери подоби свої…
І ніч прибувала — швидка, непомітна,
вона закрадалась, мов злодій в гаї.
Усі кольори викрадала здовкола,
і ширила очі, і вузила світ;
я знав, що цих хмар не побачу ніколи,
бо стануть дощами, перейдуть у лід.
І визначить меж я не міг поміж ніччю
та днем, у якому я жив дотепер.
Туман каламутив прозоре заріччя,
і промінь останній на хмарі померх…
Роздвоювавсь розум. І зір розчахнувся.
В проміжку вечірнім снувався туман.
За світлом останній, захекавшись, гнався,
шмагав по обличчю набряклий бур’ян…
У тіло впивався стоусто п’явкастий,
тонкий, довгошиїй, чіплястий реп’ях,
і хлюпала сутінь у груди хвилясто,
мов крила важкі розпанахував птах.
Спинився і слухав тривалу погоню,
що довго ще йшла у моєму єстві.
І стукало болісно серце в долоні,
немов забивали два цвяхи криві.
***
