Ідилія дощу
Ідилія сьогоднішнього дня про дощ та його шляхетних друзів.
Як партію у шахи необачно сонцю він програв,
І вийшов замість нього він на зміну ранкову й до обіду.
І в карти полюбляє львівський дощ зіграти,
Та гравець із нього нікудишній, гірше нього хіба коричневий туман,
та він уже старий і зав'язав.
І шепче дощ усім якусь нісенітницю. Мені, наприклад,
Розказав, як залицявся до білої хмари, а вона
Ще та вельможна краля - відшила його, і ось він тут.
Пусте, нехай - промови дощ. На завтра в мене є сценарій, як їй сподобатись -
Я прикинусь вітром (він ганяє хмари одну за одною),
молодшим братиком своїм, у нього я позичу капелюх.
На що я лиш у відповідь всміхнувся.
А він продовжував - роботи тут у вас у Львові рутинної…
Навіщо ж ваш мер так часто замовляє дощ?
Я Стрийський парк люблю і лави його мити, я їх приємно лоскочу.
А тут та парочка закохана! Які ж уперті! Я ллю і ллю і ллю -
Вони цілуються собі.
І я задумався, який же поцілонок під ранішнім дощем,
І губи мокрі, та вже не такі солодкі,
мабуть не такі - чи все ще такі?
А може вони вмивались перед роботою?
Або пані-ніч дала абонемент на побаченння до ранку.
А дощ продовжував - Одного разу я старим трамваєм,
таким, з великими очима, заїхав на кінцеву двійки. Там спочивав.
Мою увагу украла самотня постать з парасолею (ховалася від мене так).
Провів її я до дверей будинку, але і там вона сховалась у стінах кам'яних,
де я ніколи не бував. Я лиш гадаю, що досить сухо там.
І працював в той день понаднормово. Я бився в шибки вікон, виглядав її.
Допоки посеред кімнати за грайливими фіранками
побачив, як сушилася та сама парасоля-самозванка.
І я завмер…
Oчікував одну годину, дві, і тут я раптом від хивлювання затремтів, -
Відкрились двері, я ледь не вибив шибку.
- І боса ніжка, така тендітна (немов корал, омитий водами тисячоліття),
Ступила на поріг.
Я закляк.
І сонце, сонце, брате, мій, навіщо ж ти у ту саму хвилину вигляда?
Я, сліпий дощ, осліплений тобою, у памяті навічно
закарбував лиш милу босу ніжку.
Заслухався і я дощу, і не помітив, що смутно стало у мене на душі
(пробіглось стадо воронів безкрилих).
Вибачай, дощ, я йду балкон відкрию і радість я у гості запрошу
З повітрям чистим і гамором людей.
Вибачай дощ, ти цікавий співрозмовник, точніше оповідач.
Але у мене, у людини, повно справ. А ще, можливо,
На побачення сьогодні я піду.
Зустрінемся пішніше, дощ, окей? Десь о шостій?
Де ти живеш? - Я б й сам зайшов.
Я не бездомний, хоть адреси я не маю.
Шукай мене десь там - на небесах,
Де я у мріях поволі сновигаю,
Де до хмаринок білих залицяюсь,
Або ж під оперним шукай
