III “Де твій читач, поете-еміґранте?”
“Де твій читач, поете-еміґранте?
Хто купить віршів наболілих том?
Навіщо доторкаєшся до ран ти
старого слова творчим долотом?
Самотній ти — ніхто не знає хто ти!
Живи, як всі! Чому б не йти з гуртом?
Чому без гонорару й заохоти
плекаєш дивний цей анахронізм?
— Вмирає мова наша, дон Кіхоте,
не в моді ліберальний гуманізм!
Візьми ось мову кращої з імперій,
прийми новий і всемогутній “ізм”
і відчини собі в майбутнє двері:
там — замість книг — комп’ютер і екран
твій вплив на маси понесуть в етері
могутніше, ніж Біблія, Коран…
Не наживеш великого добра ти,
як будеш лиш останній з могікан!”
“Спасибі за пораду, любий брате.
Я знаю: ти говориш без злоби,
та в мене вже ніяк не відібрати
того, що я всім серцем полюбив.
Цілющий лік у розпачі і тузі
цінніший за коштовностей скарби:
поезія — одна із тих ілюзій,
що надають життю і глузд і смак;
із нею ми — в довічному союзі.
А мова рільників і кожум’як,
бабусь неграмотних, дядьків упертих —
не дасть себе усмертнити ніяк:
не раз призначував її до смерті
всесильний імператорський декрет,
але вона уже не може вмерти
поки живий хоча б один поет.”
1982
