Карпатський сон
В тих давніх, темних, синіх горах
Я заховала дивний скарб: промінчик щастя,
краплю горя і трохи веселкових фарб…
Сховала скарб я близ потічка,
Що падає в стрімку ріку
І враз на гори впала нічка,
Сховавши сонця нить тонку.
І глипав місяць крізь смереки
І чувся десь совиний гук…
Завив у хащах вовк далекий
Скрипів старезний чорний бук.
Війнула крилами нічниця,
Стривожилась густа трава.
Зловісно закричала птиця,
А пень голівкою кивав…
Дух лісу з навкою зійшлися
У стародавній менует
І проглядав крізь тонке листя
Старої відьми силует.
"Що робиш ти у сему лісі?
Шукаєш що, чи так сидиш?
Ховаєшся? А чи ховаєш?
Та знаю, все, мовчи, мовчи…
Скрипіла відьма і сміялась,
Той сміх жаский студив і пік,
А в зелі навка розгулялась, бо що їй?
Вічний її вік.
"Ну що, небого, хочеш знати?
То знай, я все тобі скажу.
Ти хочеш істину пізнати.
То ми підемо. За межу".
Щось ухнуло, заклекотало,
Загойкало і загуло.
Враз стихло. Зморщилась й пропала відьма.
Як і не було.
Немає лісу і потічка,
Ні неба, ні землі нема.
Нема нічого. Лише нічка навколо чорна і німа.
І враз над ніччю промайнули
Жовтаві сполохи вогню.
Я бачу шлях. Ріку. Смерічку.
А що за шлях той? Не збагну.
Він ружами увесь покритий,
На нім – розквітчані вози,
Багатий стіл стоїть накритий
Із виноградної лози.
І так духмяно пахнуть квіти,
І любо й гарно так мені…
Лиш що це? В квітах мертві діти
Лежать у золотій труні.
Сичать у ружах сизі змії,
Химери кубляться навкруг,
Кривавим ротом п"ють повії нектар із квітів.
Кру, кру, кру… Вороння хижо завищало,
Скрипучий голос загримів:
"Ну що небого, що сі стало?
Боїшся? Рано ще домів.
Ти хтіла правди? Правда та: се цього світу марнота.
Все знову щезло. І пітьма.
І знов жовтава вогневиця.
Розсіялась потроху тьма й за лісом
Шлях мені відкрився.
Вузька дорога-колія, курна і сіра, і убога
А ще безлюдна і пуста,
Та упосліджена дорога.
Та ген іде якась небога,
В лахмітті, боса і одна.
Збиває в кров ті босі ноги
Ця дивна жіночка, чудна.
Глибокі рани, кров, лахміття: за що ж карається вона?
Та погляд промайнув крізь віття – в очах – небесна глибина
А посміх теплий, посміх милий,
І збитий шлях вже не страшний.
В ній дивна і велика сила,
І крок не кволий – розмашний.
І вже на ній нема лахміття,
І сонце осяває путь,
А ту ж скривавлену небогу
У нас Любов'ю люди звуть.
Ніч закінчилась. Сонце грало
В тонкім мереживі тіней.
Я довго так і тяжко спала.
Тепер піду я. До людей.
У давніх, темних, синіх горах
Надійно схований мій скарб:
промінчик щастя, крапля горя
І трохи веселкових фарб.
Серпень- листопад 2017 року
