Карпатський сон

В тих давніх, темних, синіх горах

Я заховала дивний скарб: промінчик щастя,

краплю горя і трохи веселкових фарб…

Сховала скарб я близ потічка,

Що падає в стрімку ріку

І враз на гори впала нічка,

Сховавши сонця нить тонку.

І глипав місяць крізь смереки

І чувся десь совиний гук…

Завив у хащах вовк далекий

Скрипів старезний чорний бук.

Війнула крилами нічниця,

Стривожилась густа трава.

Зловісно закричала птиця,

А пень голівкою кивав…

Дух лісу з навкою зійшлися

У стародавній менует

І проглядав крізь тонке листя

Старої відьми силует.

"Що робиш ти у сему лісі?

Шукаєш що, чи так сидиш?

Ховаєшся? А чи ховаєш?

Та знаю, все, мовчи, мовчи…

Скрипіла відьма і сміялась,

Той сміх жаский студив і пік,

А в зелі навка розгулялась, бо що їй?

Вічний її вік.

"Ну що, небого, хочеш знати?

То знай, я все тобі скажу.

Ти хочеш істину пізнати.

То ми підемо. За межу".

Щось ухнуло, заклекотало,

Загойкало і загуло.

Враз стихло. Зморщилась й пропала відьма.

Як і не було.

Немає лісу і потічка,

Ні неба, ні землі нема.

Нема нічого. Лише нічка навколо чорна і німа.

І враз над ніччю промайнули

Жовтаві сполохи вогню.

Я бачу шлях. Ріку. Смерічку.

А що за шлях той? Не збагну.

Він ружами увесь покритий,

На нім – розквітчані вози,

Багатий стіл стоїть накритий

Із виноградної лози.

І так духмяно пахнуть квіти,

І любо й гарно так мені…

Лиш що це? В квітах мертві діти

Лежать у золотій труні.

Сичать у ружах сизі змії,

Химери кубляться навкруг,

Кривавим ротом п"ють повії нектар із квітів.

Кру, кру, кру… Вороння хижо завищало,

Скрипучий голос загримів:

"Ну що небого, що сі стало?

Боїшся? Рано ще домів.

Ти хтіла правди? Правда та: се цього світу марнота.

Все знову щезло. І пітьма.

І знов жовтава вогневиця.

Розсіялась потроху тьма й за лісом

Шлях мені відкрився.

Вузька дорога-колія, курна і сіра, і убога

А ще безлюдна і пуста,

Та упосліджена дорога.

Та ген іде якась небога,

В лахмітті, боса і одна.

Збиває в кров ті босі ноги

Ця дивна жіночка, чудна.

Глибокі рани, кров, лахміття: за що ж карається вона?

Та погляд промайнув крізь віття – в очах – небесна глибина

А посміх теплий, посміх милий,

І збитий шлях вже не страшний.

В ній дивна і велика сила,

І крок не кволий – розмашний.

І вже на ній нема лахміття,

І сонце осяває путь,

А ту ж скривавлену небогу

У нас Любов'ю люди звуть.

Ніч закінчилась. Сонце грало

В тонкім мереживі тіней.

Я довго так і тяжко спала.

Тепер піду я. До людей.

У давніх, темних, синіх горах

Надійно схований мій скарб:

промінчик щастя, крапля горя

І трохи веселкових фарб.

Серпень- листопад 2017 року