Хмари
І хочется зібратися, втекти,
де хмари тануть, як великі вежі,
сховатися б за вічні, вічні межі, –
там, де весна готується цвісти.
І коливається в передчуттях,
відроджується, відлітає знову...
і знов, і знов підкоряєшся слову –
в хвилинах... нескінченності... роках.
І дивишся, як пахне темна осінь,
турбує чимось душу (так буває),
вбирає світло – світло вибирає,
відображається, як ніч і просинь.
