Любов (з книги-поеми "Цар духу")
Падають маски — і кожен собою стає.
Падають зноски — і верба зігнутись не хоче.
Падають зорі! — з душі світло дибки
встає —
В небі зійшли Твої Очі.
Плавлять фігурки у печах торгових рядів,
Плавляться стегна і труться й пищать кавунами,
Тьма віфлеємська сочиться в людей між ногами,
І підвивають гієни огненні між нами,
І — струми лижуть на захід червоні й руді,—
Богопрозрілі — до темного кола не хочуть,—
В небі горять Твої Очі.
Плавиться в промені лик мій, і шкіра тече,
І обтікає по духу до рикання лева,
Плавиться хиже, незриме, нечутне, сталеве.
Люба, не відірватись від Твоїх Очей!
Люба! Що очі мої прокричали з-під глею?
Що Ти говориш! «У промені твоїм — це те,
Ігоре, інше — не те».
Боже, та хто ми у мреві?
«Око в міжбрів’ї — я бачу і ямку
й проміння —
росте.»
Очі ув очі — о, як осяває й пече!
Плавиться розум! до Бога проникнуть не хоче —
В небі — як Бог — Твої Очі.
Люба! не відірвуся від Твоїх очей!
Світу нема, на всім світі — плавильнями карі:
й сонячні тиглі між віями, й голос рече:
«Через два дні ще відкриється
Точка — опадуть окови».
Неважливо, чи на землю стече
Оплавлене слово.
* * *
Коли я залишаюсь один —
Остаюся з Тобою,
Люба, враз випадаю із згортка годин —
Постаю сам собою.
В білім промені плавлення боголюдин,
Несказанно і враз недоступно для збою,
Люба, що Ти нашіптуєш світу трубою!
Там, де ми остаємось одні,—
Все радіє собою.
Із художника — в ангели дивно гребти,
Навіть Очі ув очі!
Світ придумав, щоб мене порізала Ти,
І щоб краще в повітрі від пекла до раю мостив —
По асфальту, по бруку лицем волокти,
Вийнять очі на тернях і в зорі текти,
Щоб подовше мій слід кровоточив,
Щоб нарешті мене і покинула Ти.
Але я залишаюсь один —
Остаюся з Тобою.
* * *
Не іду до машин, щоб не з’їли
по промінчику зібрану душу Твою у мені,
що я вийняв із голосу найпрекраснішої
людини —
мами Твоєї.
Не заходжу під землю, щоб не з’їла
майбутнього, як живоглаз.
Виганяють з будівель
як безсмертя, що дико його
і у сні пережити.
Виганяють сліпі
як озонять нараз блискавиці
від мене до Тебе –
серед ясного неба!
Бог влаштовує дні,
що я тільки блукаю по місту,
не знаходжу вже місця собі.
Бог дав богиню —
Тебе, котра знає про все це на відстані,
й більше.
Бог дав, знаю, —
мене, який знає все те,
що вже має відбутись.
не дзвоню — просто нікуди — дивлюсь близьке майбутнє
там немає дзвінків і нема неботрусів
що впереджують з’яву Твою у мені
хтось це викинув в космос — іншим проводом чую Тебе...
на що рятівна вже природа
по блакиті проводить зеленим
листя каже - іди он на небо
Все одно ця дитина з вродженим аристократизмом скаже:
не знала, що так подію.
(По телефону виліковує сліпих і заїк,—
Її Очі у крові, це у ближніх на мить відбирає мову).
З Батьком-Сонцем говорю, а чим вище,
тим більше потрібно нараз збожеволіти.
Хто попробував цього,
для того здрібніло земне — і пропало...
Не спішіть всі пропасти:
коли ви — Бог і листя і Ти — зійдетесь в
краплину ясності
я спитаю – що ви робите з серцем?
* * *
Мудрий Бог, що мене не довів, не довів до біди:
Не з’являлись трамваї мені і втекли поїзди:
«Ти не їдь»,— це я бачив вві сні, це крізь мене тече,
Чую голос Небес і землі, чую голос речей.
«Так і всіх запакують в ротища до ситих машин,
Ти — любов, ти — мій меч, ти живим
залишився один! —
В кінці серпня закритий у Київ один ще не мрець,
Та коли ж ти заблискаєш богом душі накінець!!!
Віднеси їй пісні,
Віднеси їй пісні наяву:
Будь ви тричі боги — цілий світ, я для кого живу?
Щоб ти падав, підводивсь — як смерч — і меча мені ніс,
Скоро в Київ ввійде і розкинеться праведний ліс.
Доки літо — всі теплі й стрибучі, і всі голосні,—
Скоро вдарять у струни і в серце дощі навісні,
Скоро сірість натягне двори, як чобіття тісні,
Остаються лиш душі — це зорі, й поети, й пісні.
Вже зоря за зорею нестерпним полином тече,
Будь посвячені ви, а від долі ніхто не втече.
Ти небесному вчив все життя блискавичне
своє —
Блискавицю накликав — згори ж! і прийми все
як є».
Віднеси їй пісні,
Віднеси їй серця золоті.
Вона спалить і царственно скаже:
— Серця ще не ті.
* * *
Не владний я моїй душі у снах,
Вона як птиця з голови зліта,
Сьогодні я застав її в словах
Перед престолом свого божества.
Я записав укліннії слова:
«Ми познайомилися 8-го, у серпні»...
Не знаю, хто кого з нас цілував,
А що задумав Бог, те в серці терпне...
Світло сердець! Які ж ми душі бгаєм,
Якщо сам Бог любов’ю вируша
Погладить нас... І як Ти мало знаєш
З того, що знає вже Твоя душа...
* * *
Попливли фіолетові й сині хмаринки
і вслід — голубі,
це мій сум по Тобі,
мого духу легкі голуби.
Фіолетовий голуб — найшвидший з святої сім’ї,
прилетить він, гойднеться на гіллі — в міжбрів’ї Твоїм.
Синій голуб небесний за ним прилетить-притече,
сяде в чистім довір’ї до Тебе на ліве плече.
Ну, а голуб голублячий, меншенький із голубів,
моя слабкість, прилине і ляже на серце Тобі.
Фіолетовий голуб все бачить і ясно мовчить,
синій голуб, допоки ми люди, на плечах сидить.
Ну, а меншенький, мов те малятко, туркоче-турчить:
якщо викинеш з серця, то в світі не стане де жить.
А тоді вдарить блискавка — все — малиновим вогнем,
і весна спалить осінь веснянками! ніч — стане днем!
Заспівають жар-птиці на райських гіллях в небесах,
і полинем до Бога душею, але це не все:
Нам з душею такого вогню не прожить між
людей —
і втікаємо ми — вже гризуть, і вже темінь іде!
Білі і фіолетові, й сині хмаринки, і вслід голубі —
йде мій сум по Тобі —
легкі поштовхи від голубів.
* * *
В зеленім глеєві немає скалки крил;
Для обпіку поставлю глеки –
на довкіллі.
Спасибі тим, хто різав мене й бив,
Ліпив, вихукував, виштовхував до тями,
Щоб я злетів до вдиху божевілля.
Я вас люблю, хто дивно так любив,
Щоб я летів й навік прощався з вами.
Горить тепер моя любов-печаль
Щораз між розумом і диким божевіллям,
Спливає глина, і ніщо не жаль,
Зате страшна отверзується даль,
Душа летить — і любо їй, і вільно.
* * *
Від зіркових глибин
простяглись мені з музики рук
Таємничий вінок і прозора легка первобіжність,
І набрався я духу, як хата вночі пожару,
І свій дім запалив, і над ним виливаюсь у ніжність.
«Звідки ніжність така?» —
Все на протягах вигулькне звук,
Колір іскри в очах, і в зірках, і в найдальшому збіжжі,
І не знають, що в них незворотно й навічно живу:
І вони — у мені, і наш дім відтепер — оця ніжність.
«Звідки ніжність така? —
Чому ніжність така, Боже мій?!»
Як довірливо ви наді мною, далекі, зависли,
Збожеволію я ув одній, скаже сон їй самій,
Щоб послала у ніжність мою кулю мислі.
* * *
Ти научила мене бачить фіолет
Душі Твоєї,
Світ заливаєш фіолетом, як поет
Землі всієї.
Не знаю, в чому я на кремінь горілиць —
В щасті чи в горі,—
Із фіолету, як з очей криниць,
Спливають зорі.
У небо дивимось з тремких і синіх труб,
Щасні сновиди,
Виходять перли в пересохлість губ
За довгий видих.
* * *
Ледь політавши душами міжгір’ями,
На порятівній відстані ми знову.
Торкнемось в сонці тихими міжбрів’ями
І поведемо голубину мову.
Кохана, Ти ще спиш, ще не олюднена,—
Озорена, окрилена,— щоб жити,
Дозволь мені в чоло Твоє залюблено
Пролити зорі і обожествити.
Чума на всіх домах! між недокрів’ями
Нікому не почути Боже слово.
Торкнемось в сонці чистими міжбрів’ями
І поведемо невідому мову.
Хвала чумі, хвала! Все переорано,
Чумою Бог старих убивць лікує,
А між очима час палає зорями,
Душа все знає і душа все чує...
* * *
Ласко, розуме неба, снаго, сило праведна Божа!
Я не можу без Неї, не можу без Неї, не можу!
Все без Неї — ніщо,
Світ для серця — чужина, чужина,—
Віддає серце тільки вві сні Вона,
Дивна година!
Та нічого, нічого від Тебе, богине, не треба,
Дай лиш серце любить Твоє в зірному-зірному небі.
Прилети, ясне серденько, на срібних променях-крилах,
Пелена наші голови й очі, як зорі, закрила.
Прилети, голубице, до серця мого поворкуєш,
Серце бачить світи, серце Бога великого чує.
Прилети, коли спить голова і не бачить, не чує,
Як втіка блискавиця і в рідному серці ночує.
Зорі, душі й серця наші — рідні, хоч сердься,
не сердься,
А не зраджує — серце одне, не обдурить лиш серце.
* * *
Ляжте, слова мої, так, як лягає печаль,
Так, як огненна любов — на обпалену душу,
Хай обнімуться світи, небо землю зворушить,
Діток народять, котрим помирати не жаль.
Люди — це тільки поезій хмаринки і даль,
Вітер повіяв — і знесло, й немає як жити,
й Бога не чути, і далі не приворожити,
Тільки сліди виціловує світла печаль!
Що ви пізнали, хто гасить вогонь, як зима?
Серце темніє — і хмарки не знають, як жити.
Хочу печаль мою пити! І пити! І пити!
Сестру любові як дочку Твою обнімать.
* * *
Ти так і найменуєшся: Любов.
І вчора після смертної розлуки
З наших сердець попростягались руки
Й судомно обнялись навіки знов.
І наших душ зрослися язики,
Коли вночі ми розійшлись і спали,
Твоя душа мене так цілувала,
Що я віддам за це усі віки!
Який мій бідний після неба спів!
Не стало душам часу, місця й скрику
Потамувать вогонь богів великий —
Нехай же відлетить дрібнота слів.
* * *
Я став безмежно люблячим-спокійним,
І тиша всеосяжного буття
Так просто йде до мене на коліна,
Немов до матері дитя.
Я, гордий і незламний-неуклінний,
Будуючий і знаючий життя,
Я сам іду до Тебе на коліна,
Немов до матері дитя.
До вічності ідемо на коліна,
До Матері одне дитя.
* * *
Троянди, лийтесь їй на серце крізь досвіток,
Хай буде світло на душі, хай буде світло!
Я просто б з розуму зійшов, коли б ця сила
Від мене в Неї — крізь пелюсточки — не лилась.
Я просто вбився б від безвиході й розпуки,
Якби сердець не поєднали ваші руки.
Троянди, лийтесь їй на серце крізь досвіток,
Прокинеться — а світло ллється! Ллється світло!
* * *
Діждуся зір, мов гляну у люстерце,
З землі зірветься збудження парок,—
Ще тільки мить — і я діждусь зірок
І відпущу своє велике серце.
Нехай воно не гине од відчаю,
Цілує зорі — часу мозолі,
Моя любов — не житель на землі,
Я тільки серцем милу зустрічаю.
Горить душа в багатті зір і кличе!
Не зна — кого, не відає — чого!
Горить заклятий зорями огонь!
І проступа в огні Її обличчя...
* * *
Хто не любить — той і не живе! —
Не летить, не дихає забитий
Храм душі, колись огнем одкритий —
Вдаром блискавки крізь серце грозове!
Той, хто любить,— в небесах гряде
В білім сяйві божої корони.
Ласкою стрічав заборони,
В душу музику нелюдськую кладе.
Ах, яка свята й чудова Ти!
Що з душею Ти нежданно твориш!
Ясно відлітаєш і говориш
Чистим гласом неземної висоти.
* * *
Ця музика, це диво мені сниться:
та ніжність зір — то Твоя плащаниця:
О сльози серця, як мені пролиться?
То музика, то ніга зір: ніжно проситься,
і не знаходить місця, і молиться:
любов згасає — я заплакав в сні...
* * *
Нехай живе моя бездомність!
Хай кладчину
Ножем огненним світ розчинить,
Та не впаду я непритомним,
Бо знаю я свою Вітчизну.
Її душа не ляже в слові.
Тільки небо
Мене ніколи не зганьбить,
Лиш прийме в світлі і любові,
А більш нічого і не треба...
Я отруївся вашим тліном!
Один сморід
Пливе опара злучок моря
І хоче мене на коліна
Поставити, щоб було Горе.
* * *
Голосники божественного зводу,
Планети, зорі, числа,— роєм рій,—
Ні смерті вам нема, ні переводу,
Допоки духотворить голос мій —
Вогонь вселенських музик і гармоній
Над спокоєм ясної голови.
Гарячі, трепетні летючі коні,
В яке безсмертя захотіли ви?
* * *
Я на все дивлюся оком щастя
У паланні чаш на голові.
Пролилося зоряне причастя,
Рознеслося шелестом в траві.
Піднімайте крила наші вповні,
Щастя час над Руссю на плечах.
Прилітайте, воїни духовні,
Вийміть з рота ясного меча.
Не вражайте світлом, лиш поставте
Перед себе — і в любові йдіть,
І ні перед чим не розступайтесь —
Одсахнуться демони руді.
Я на вас дивлюся оком щастя
У паланні чаш на голові,
Пролилося зоряне причастя,
Ви мене любовію назвіть.
* * *
Я люблю Тебе до болю, до неволі,
До набігу в степ якийсь простий.
Війте, вільні вітри, в чистім полі,
Біглі мої сестри і брати!
Всі ви — мої вільнії прощання
Скрізь, куди любов зірки несла,—
В серці і у лобі осяяння,
Щастя мерехтливого весла —
Хилиться народу ковила,—
Я люблю Тебе до болю...
* * *
А я піду у музику зорі,—
І світлий шлях, і світлая година.
Не знаю, хто я,— бог ачи людина,
Я просто вже не можу не горіть.
Прощай, в ночі палахкотючий слід,
Що вдень тебе знедолені закриють,
Собаки космосу по тобі люто виють
І тільки промінь ходить по землі.
А я іду у музику зорі
По променю душею, що пречиста,
Хай думають, що хочуть, урочисті.
Я просто вже не можу не горіть.
* * *
Й не подивилася: а що вона дала
Землі? І добре:
Я напою всім серцем обрій,—
Хто ж це зі мною так, немов в утробу
доля гарячі руки завела?
* * *
Проясніло небо, очі сині
Потемніли — дух ввійшов до них.
Я дивлюсь очима України —
Бачу третім оком, світовим.
Стала в мені святом, як в світлиці,
Вся душа народу і краса —
Світять сині очі і іскряться,
Трете око сяє в небесах.
* * *
Звір ходить по слідах телепатемних.
Що цього разу він од мене відокремить?
Ти хочеш — я спалю усі поеми,
Щоб не забрав від Тебе?
* * *
Змиє все мерехтливеє море:
Сум, і щастя, і жар кораблів,—
Остануться лиш душі у зорях,
І казки, і вірші на землі.
Поки з Небом прозоро говорять,
З вітром часу душа не біжить.
Час зірвав з нас кохання огонь неозорий —
Де тепер йому жить?
* * *
Любове!
Твоє золотисте сяйво,
куди воно лине по світу?
ллється медом янтарним,
аж звучить неба рій,
і спиняється серце моє,
і не хоче душа повертатися в тіло.
* * *
Де мерехтить прозорена трава,
Вернеться в погляд — пломінь світла дужий
І гляне враз, прекрасний і байдужий,
Неповорушним Оком божества.
* * *
Над зметеними ураганом часу
Цвіте Лілея урочиста, ясна
