Ми перестали помічати зорі…
Ми перестали помічати зорі…
Усе під ноги дивимось, щоб не вступити у “багно”
Ми відкладаємо життя на потім
Чекаєм слушного моменту… щоб сходити у кіно.
Так… Відкладаємо життя на потім
Все сподіваючись що ще настане час
І за щоденною, рутинною роботою
Ми забуваємо що скоро вже не стане нас,
І зневажаючи свої юнацькі мрії
Встидаємося власних радостей, наївності, невдач
Перестаємо вірити у казку, в чародіїв…
Обабіч власного життя, як мовчазний спостерігач.
Все якось бракувало запалу, чи часу, чи бажання
Завжди шукали зручної “відмазки”, чи причин
Щоб вдало виправдати внутрішні страждання
Як злодій що приховує злочИн.
І наче пізно починати все спочатку…
І як на сповіді, стоїш під небом сам…
І лиш в твоїй душі, твої приглушені задатки
Ще мріють що збудуєш власний храм.
© Дідошак Ірина
