Навіщосьщось
Поки ти граєшся в піжмурки з долею
Спогад із пам’яті велетня стих,
Й навіть якщо ти будеш в невагомості,
Ефект смерті твоєї натисне на тебе
Так,
Як ніколи раніше не тис.
Ти ділиш життя, множиш літери,
Схрещення букв у слова,
Слів у речення,
Речень у щось із прихованим,
А,
Інколи навіть не дуже,
Як чесним бути,
Схованим,
Сенсом чийогось буття,
Вдало вдається тобі,
Та, насправді, не дуже
Завжди. Зажди,
Невже й досі не віриш ти?
Ти справді не віриш у вітер?
Творець пекла поради спитав:
“Як катувати поетів?”
Сказав,
А ти йому відповіда:
“Скажу я се лиш раз
Швиденько
Коротко і,
В принципі,
Тихенько.
Сподіваюсь, ти, чортяко,
Все почуєш, усвідомиш, опрацюєш,
Та у пам’яті назавжди закарбуєш.
Один!
Квартири-катівні,
Два!
Будинки-мурашники,
Три!
Міста-людожери,
Чотири!
Життє моє-його-чиєсь-твоє
На вістрі ручки
Засохло у чорнила чорного
Краплині навіки віків”
А він
Каже тобі на се швидко й упевнено,
Й на диво знервовано:
“Нічого,
Трясця,
Я не зрозумів.
Але
Приховати не зможу цікавість сю,
Бо се є цікаво
Сказав те що ти,
То й запам’ятаю я справді,
Обов’язково,
А як усвідомлю,
Врешті-решт, колись
То й застосую,
Описане зверху тобою
Все се,
Мабуть, проти тебе таки
Ти ж розумієш без,
Сподіваюсь,
Образ,
Старий друже”
Відповідаєш:
“Звісно ж я се розумію,
Чортяко,
Голо-вогненно-задий,
Розумію я се й не засуджую
Я тебе.
Тепер йди
Куди йшов,
Піду і я,
Бувай,
Бо щось болить мені моя голова
Чи, можливо
Й душа"
.
