Пекло потихеньку тліє в кожному з нас,

Навіть у найдобріших, що звуться святими.

Ладне спалахнути завше і повсякчас-

Потрібен лиш стимул:

Іскра чи вітру вихор… от луснув дверима…

Дав строкача…

І пекло, досі незриме,

Раптом спалахне потрійним вбивством:

Не там, Не тоді і Не з тими…

І рано чи пізно

кожен сам особисто

Нестиме

Палива до того вогнища: Хто жмут сухолисту,

Хто оберемок хмизу, хто літру бензини…

А, буває, що сини Яфета, Хама і Сима

Несуть дрова з власноруч порубаного раю.

Комусь щоб тільки зігрітись на зиму,

Хтось вважає,

що то Купина неопалима,

І ось вже бенкетують воронячі зграї

Над людськими всеспаленнями Каїна,

І чорним ядучим димом

Здіймається в гору попіл душі…

Чи встигли, чи розкаялись?

Може, наостанок цей вогник блимав

Тим, що у відчаї заблукали, були самі,

А тепер знову здатні вірити, надіятись і кохати;

Навіть посеред чорної, холодної ночі впустіть

Стукаючих у двері вашої хати!