Перетинаючи Сірію
Де той ряд послідовних віків,
що історик собі шикував на догоду,
щоб, добувши колону з-під шару пісків,
домальовувать карту народу!
У копальнях повітря не менше руїн:
то щербаті слова, то поламані крики,
то на мідяні скалки потовчений дзвін,
то відлуння, іздерті із губ, наче лико…
Голос жовтий жовтіє, мов кість,
жовта кістка, як мармур, холоне…
Угорі і внизу один зміст:
перед часом життя безборонне.
З-під землі вирина кам’яний Угаріт,
аби ми прочитали запечену глину:
кожна літера — щілина в світ,
крізь яку протікають хвилини…
Вдосталь часу того натекло,
і смоли насочилось для мумій,
все, що є, — вже було, вже було…
а що буде, про те ти не думай…
Ось ворота в повітря, ось брама у ґрунт,
світлу яму несу на простертих долонях:
це минувшини об’єм — я жив уже тут
і тесав мармурові колони.
Скільки ж в колесі часу крутило мене:
був царем, був рабом на галері,
розчинялося навстіж повітря скляне,
кам’яні ж зачинялися двері…
Хто засвідчує час, послідовність віків?
Камінь здрібнений, спечена глина?..
Кров по краплі збіга — чути дух шашликів,
в бедуїна густішає слина…
Він колону дорійську верхи загнуздав
і піском кров овечу змиває…
Йому мариться ген аж по обрій вода
і життя, як пустиня, — безкрає…
Що йому римська велич, майбутні віки,
а минулим вікам — що до нього?
Жили часу розтяв — полилися піски,
потекли, затопивши дорогу…
Світла яма моя ним наповнилась вщерть,
хоч і важко, несу — угинаються руки,
стає блоком цементним повітряна твердь,
бо на крові її всі сполуки…
Камінь, глина, слова і кістки,
звуків скалки, кавулечки літер,
злютувалися в блок, як земля, преважкий,
щоб життям у мені затвердіти.
—Ахелен! Ахелен!* — заклика бедуїн,
злютувалися в блок, як земля, преважкий,
в глибину вікову, в коло вічних руїн,
куди й тіні своєї мені не донести.
***
__________________________________
* Ахелен (араб.) — будь ласка, ласкаво просимо…
