пієта
Дім пах тінями і гомонів духами,
І було безлюдно. Як у раю по вигнанні
Спомини спостерігали за рухами
В небі світил, знаних і незнаних…Слухали
Як вгамовується буря в стакані. Останні
Хвилі вже відкочувались геть; руїною та розрухою
Здавалось все те, що створене людською рукою,
А тепер лиш між янголами і мухами
Світ поділено навпіл. Немає більше Трої.
Небо й далі здобувається тільки боєм,
а воскресіння - муками.
Обпікшись на молоці вже й на воду дмухали,
Та не цурались крові людської.
Кожен, ніби, ковалем своєї долі чи то, пак, її кухарем,
Та хто з нас першим сам себе спитає: «Що я накоїв?!»
Отакої! Ще до того не скоро.
Лунали то Гензбур, то Леонард Коен.
Час ще не входив у кошторис.
І від тиші віяло спокоєм.
Радісною та легкою
Була тоді наука про любов.
А тепер ті рани засвербіли-розчухались,
Ніщо їх не гоїть. І, мабуть, бо
дія протиотрути минає… все тимчасове, проси не проси…
Тут з екзорцистами розплачувались душами
А тепер ми в собі глушимо
минулого тихі голоси…
Щось розплуталось,
що тримало в напруженні всесвіт довкола, і ми
розлітаємось кульбабовим пухом
у засвіти
під ранок… коли до когось прямує щастя.
Це мов навшпиньках старанно
нишком повз прокрастись,
щоб нікого не розбудити раптом завчасно,
Кому ще можна не поспішати…
