Рівні погуки зозулі
Голос зозулі, мов двері на вітрі,
в темному лісі протяжно скрипить…
Хто на порозі стоїть тогосвітнім
і прочиняє: хить та хить-хить?..
Зайде і вийде. Вийде і стане,
тишу протяжну за ручку шарпне…
Клич нерішучий стає дерев’яним,
рветься мовчання туге, голосне…
І сповиття розриває шовкове
демон незримий сухими крильми;
голос зозулі — це поштовхи крові,
спалахи пам’яті в лоні пітьми…
Кістку живу люта пилка пиляла,
і заганялись зубці, наче «ку»…
Рід мій зостався по той бік провалля —
я ж прикипів, як лишай на пеньку…
Покликом рівним, гласом облудним
мертвих перелік в шерензі іде.
Хто розривав тебе, часе підсудний?
Роде мій древній, де ти, ну де?!
Кістя розтяте лежить по Сибірах,
по Біломорах та Соловках.
Пустку лише обляга моя шкіра:
вийняли з мене давно кістяка…
Входять — виходять із мене примари,
личчя міняє порожнє єство:
і видихається в пазурах пара,
душу ж забрали — зоставсь сповиток…
***
