Спалене кохання
1
Кохання, кохання! Що його зламати!
Як голуба спалити
В глухий кут загнати.
Коханих ви можете посадити за грати
Та справжнє кохання вам не розігнати
2
Вірменин Івашко Львовом гуляв
Та польку Софію зустріти не ждав
Не знав ще Івашко, що польку полюбить
Ця любов полум’яна життя його згубить
Одного деньочка у тому все ж Львові
Побачив Івашко красуню в обнові
В обнові красуню звали Софія
Нею скаженіла Польща і Росія
Любові своєї досі не стрівши
Жила вона величні крила ростивши.
Івашка побачила Софі – дівчина
І так предречена була їх кончина…
3
Біжіть ви біжіть,
біжіть, не кохайте
Лише одновірців собі ви чекайте
Бо церква осудить кохання між вами
І вашу любов ви поллєте сльозами…
4
Тоді колись церква карала без міри
Людей, що кохають людей іншої віри.
Івашко – вірменин, Софі- вона полька
І до 20 не дійде дівчинонька…
І ось десь вночі Софі йде за серцем
На зустріч з Івашком, що жде за озерцем
Софія іде і затьмарює зорі
Одягнена дівчина в пору, по порі
Вона зрозуміла кого перестріла
І те, що її уразила любові стріла.
Пройшли нічні зустрічі, і третя і друга
А над їх коханням нависла напруга.
5
Одного холодного ранку
Двоє зустрілися ще на світанку
Сонце сходило над сумною землею
А чорне нещастя вилося змією,
Змією вилося, отруту плекало,
І батька і матір Софі прикликало.
Вони стежачи за дочкою своєю,
Побачили як вона прийме лілею
У кого? У кого? У кого? В поляка?
Чи з нею зустрівся якийсь там вояка?
Ні,ні, у ночі, в напівтемені синій
Сахнулись вони від вірменина ліній…
І цього туманного млявого ранку
Батьки із слугою встали на світанку
І йшли увесь шлях до галявини в лісі
Де донька їх духом ширяла у висі
От тут то вони на галяву напали
І двох голубів намертво пов’язали…
6
Івашка й Софію привели пред суд
А навколо церкви зібрався весь люд.
У хлопця спитав про його віру суд
А після відповіді напав на них нуд
Про Софі-красуню і так усе знали
І із легким серцем винними признали.
У судь на чолі не було навіть хмари
Як голубів присудили до смертної кари.
Та ще і якої! Попи порішили
Щоби коханих живими спалили.
Івашко й Софія тримались за руки
Коли прирекли їх на страшні муки
І все ще коли їх маслами обливали
Вуста їх одні лиш слова шептали
Нас не зломити ні вітром, ні морем
Ані вогнем і навіть не горем
Любов і надія стоять в нас як гори
І нас не втримають ніякі запори!
Та ось повели їх у центр на страту
Щоб їх віддавати в рзпорядження кату
По ліву і праву руку них
Попи несли смолоскипи дуючись від пих
До стовпа коханих прив’язали
Й довгу промову проказали
Єретиками їх назвали
І подпалить їх наказали…
Вогонь почав палати близько
Та все ж таки, він був занизько
Івашко й Софі поцілувались
І більше смерті не боялись
Отой палчайший поцілунок
То був останній їх дарунок…