“Срібна кров”
Зникає слово в тишині, і слід сріблястий гине;
себе ти видихаєш щороку — не злічить
тих близнюків, що шнуром прив’язані до спини,
і кожен за тобою слідком біжить, біжить…
Ти озирнувсь — позаду в замет останній пада,
за ним наступний миттю коліна в сніг схилив…
Вперед біжи, вперед, бо згинуть всі дощаду,
та ніг не відірвати від білої смоли…
Архангельська труба співа срібноголосо,
тебе луна штовхає, прикваплюючи крок,
виблискують в повітрі срібно-співучі коси,
і звабливо біліє наметений сніжок…
Спинився, бо з-під лиж спурхнула грудка біла,
назад поглянув: коси спинають двійників,
оточений металом, закляк осиротіло
і слухав: холод дзвонить у тисячу дзвінків…
Метал захолоняє, бо срібло зір судомить,
і мармурові губи зімкнулись, щоб мовчать…
Зійшов із постаменту, й спинивсь за крок від дому,
і слухаю, як коси під п’ятами сичать.
Ти сам себе побачив очима тих, що впали,
слухняно за тобою йдучи шнуром слідком.
І ти зоставсь один, відлитий із металу,
з останнім уже віддихом,
посрібленим ковтком.
***
