Стомилася Осінь
Стелиться туман над ставом на шмаття порватий,
Бродить Осінь, як примара, у химерних шатах.
Сизим оком з-за туману дико визирає,
Вдивляється в темне небо та тяжко зітхає.
Провела птахів у вирій, в дорогу далеку,
Рівним клином відлетіли гуси та лелеки.
Жалісно вони прощались з ріднесеньким краєм,
Покружляли, та й пощезли ген за небокраєм.
Що ж ти Осінь так змарніла? Де сукня яскрава?
Де твоє рясне намисто, де горда постава?
Паморозь у мокрі коси вплелась сивиною,
А твої блакитні очі вкрились пеленою.
Притомилася, сердешна, врожаї збирала,
Та чарівним пензликом Землю прикрашала.
Свище вітер, дощ змиває всі осінні барви,
А у Осені в палітрі скінчилися фарби.
Вже поснули ниви голі, стомлені хлібами,
Перепахані на зиму стальними плугами.
Осінь тихою ходою всі поля обходить,
Подивитись, як озима пшениченька сходить.
Вже збирається в дорогу, та коней сідлає,
Бо вже Зимонька-сестриця в чергу заступає.
Прощавай, чарівна Осінь! Через рік приходь до нас,
Будеш знову дивувати та одарювати нас!