Світ

Маркіянові Шашкевичу

В с т у п

Чому два словники — небесний і земний —

пронизують мене, як дві тугі струни,

в мені бринять напружено й безладно?

Але земний словник потовщується владно

і голосом лунає називним.

Вкраїно рідна!

Руське слово бідне!

Літаєш над папером ти безслідно,

що й не спіймати кінчиком пера…

Але ж тобі давно уже пора

стать не відбитком звуку — ярим змістом!

Хоч ти й нетлінне, та життя ж згора,

і кожна річ таїть у собі іскру.

Іменники мої! І власні, і загальні!

Привласнив вас на мить, щоб вічно називати,

лунаєте з небес, та літери астральні

замкнули плинний час у вас, як у загати…

…І сповнилась його любов висока.

Вона стояла на вітрах як докір

людській зневірі, віщій глухоті,

і вище днів піднявсь його неспокій,

щоб словом змірять радість у житті.

На будування духу — самовладне

поклав терпляче слово і нещадно

відкинув все непевне, нетривке

та й зводив самотою дух надсадно

на рівень серця, вище… вище скель.

Один над усіма, через усіх, в усьому,

слідком ішла зима, а він один — в огромі

на слово слово клав, вершив свою будову,

щоб було світло всім і затишно, як в домі.

Та й спорудив.

Не впав, знемігшись від утоми,

і перелітний птах заглянув у хороми:

блакить, блакить, блакить.

Блакитна стеля й стіни.

Прозоре, світле все, як небо. Без відміни.

П р о с т і р

І поле перейшов,

переступив зелину,

у рукаві приніс

довірливу хмарину

і видихнув з грудей

дванадцять перепелів

та й запитав людей:

— Чого ж ви невеселі?

Я з чотирьох сторін

до вас йшов одночасно,

слова підвів з колін,

щоб пам’ять не погасла.

А ви… хоч би тихцем,

знеобачки… зумисне

роз’ясненим лицем

відбили світлість мислі.

Так ні… В очах — димок,

в руках — чи трут, чи вата,

щоб тріщини думок

щільніше конопатить.

Та ж слухайте! В устах

у кожного по пташці,

і кожна пам’ята

пісні наші прекрасні…

Чому ж вам німо скрізь?

Луна чужа вам мова.

У краплях моїх сліз

здрібніли ви, панове!

Не знаєте, що слід

від слова — ой глибокий!

Лунай же на весь світ,

на всі чотири боки.

С в і т

Великий світ — мій захист і зарука,—

що ледве й чуть, як серце моє стука,

проте мої невидимі зв’язки

з прочахлим полем, течивом ріки,

з понурим круком на сучку вербовім,

з травиною — постали на любові.

Все в світі в непоривному зв’язку…

Звідкіль в моїх долонях по гвіздку,

ступні прошиті наскрізь, що й не стать,

аби до вас дороги не топтать,

щоб смак не втратить — оцтом змито губи?

О ясен світ, який ти мені любий.

Як ніжно пахне стругана модрина,

що стала кістяком в зів’ялій спині.

Припали пилом і зів’ялі плечі,

в очах дощі змінились на хуртечі,

і чути стукіт серця в порожнечі:

— Цей світ люби в братерстві й ворожнечі!

Д е р е в о

Дерево пам’яті в тридцять кілечок,

чи ж пам’ятаєш дзенькіт вуздечок?

Кінь норовистий пробував кору,

вкритий лускою — листям прозорим.

Наче линовище, тінь, трачена пилом,

ока сучком самовито водила,

чи ж не злітається круччя на ясен,

щоб присмолити до гілки — по птасі,

в четверо рук стовбур замкнути,

щоб не розмила до кореня сутінь…

Дерево затишку з чистим сумлінням,

в кільцях замкнулося наше стремління.

Десь у волокнах вплелися долоні

й грива коня, що стояв на припоні.

В пам’яті рук, в звивинах ліній

круглість відбилась моя поосіння:

кожну біду і журу непозбутню

згладжують руки, в яких ти — присутнє.

Пам’ять підноситься врівень з тобою,

дерево в кільцях, ми навіч обоє…

Д і м

Чом у вікно на льоту заглядаєте?

Чи ж до вечері нічого не маєте?

В мене пушинка — дрібненька зернинка,

що залетіла на ніч для спочинку…

В кухлі вода голубіє, як пташка,—

з нею мені розлучитися важко.

Світить в солянці сіль, як в лампадці,

аби видніше було моїй згадці.

Чистий папір, щоб відбити сумління,

тиша дрібна, як гірчичне насіння.

Повно піску у високих чоботях,

та ще вікно, що чорніє навпроти…

Ось все, що маю: надбане збіжжя —

все, що сховав від жахного навстіжжя.

П т а х а

На ліве плече обернувся —

замети холонуть,

на праве — купають лоша у чотири долоні,

і річка тече через око глибоке

туди, де не мірявся простір на кроки.

Попереду в тебе літа самойдучі,

позаду все двері та двері рипучі,

а слідьма покреслений аркуш летить

за тобою,

де ймення забуте промито водою.

Промите — синіє, мов крига на зламі,

коли озирнувся — нічого, крім плями.

Крім плями на білому пір’ї лебідки,

що зринула раптом нізвідки, нізвідки…

П с а л о м

Життя відживається, сходить зітханням.

І кров вичахає. Та є ще жадання

топтати цей ряст, і розвіювать порох,

і погляд ослаблий підносить угору.

Обмисли нас, Боже, ще раз добротою,

наповни обличчя і зір яснотою,

пошли милосердя на наші рамена —

полегши тягар, що гнітить цілоденно.

Будь щедрим, ласкавим до тлінної плоті,

дозволь долюбить, доскорбіти в скорботі.

Насить мені душу,

схили своє вухо

і шепіт згасаючий

ще раз прослухай:

— Я тлін. Я ніщота. Хіба ж це ганеба?

Невже ж тільки й того,

що порох для тебе?

Чиє я сповняю весь вік повеління,

коли очищаю печаллю сумління,

навіщо знання про добро чи про злочин,

якщо не до тебе обернені очі?

Якщо я — суть порох,

то й ти є ніщота,

лише неспівмірна із нами скорбота.

В і к н о

Сплакнула шибка — на негоду,

відлуння схилитнуло воду,

бо хтось зітхнув на всю господу,

що й озирнутись не посмів.

Синів не хліб — окраєць льоду,

замість вина — пив з кухля воду,

ще й непомітно оп’янів.

То так… Життя… Воно всіляке:

тут посміявся, там поплакав,

і є на все своя ознака,

щоб краще долю розумів.

У світі все таке двояке —

пий воду і красненько дякуй,

що ти прожив хоч стільки днів.

Ж и т л о

Іржа малює пустку на замку,

ядушно дише в дзеркало глибоке

і нашвидку розводить в казанку

рідку водичку, тиху, синьооку.

Дощ зувсебіч у вікна загляда,

холодним оком водить по підлозі —

там спить мотузка спорзна, як удав,

звиваючись клубками у тривозі.

Тут страшно жить і очі піднімать

до сволока, де гак зігнувсь двозначно.

Тут стіни ждуть, коли вогню печать

торкнеться їх, щоб спалахнути вдячно.

Д о л я

Позичивши неба, навиклий до зміни,

до гострого простору, до України,

до слова, а слова не скаже ніхто,—

вуста поіржавив — приходь, німото!

Як холод — то хутко вмуровуєш в лід,

як спека — язик зотліває, мов ґніт,

як дощ — то іде у чотири потоки,—

обвуглювать можна, скажи, ну допоки?

Допоки у прірву забутку летіть

і чуть, як б’є тиша ключами устріть,

обдмухувать порох з долоней допоки

і знать, що не вшир —

в глибину твої кроки?

Усе позасущне — хіба в набутті,

хіба в німоті всі слова золоті?

Хіба ж, ну хіба так все буде полинно?

Судьба гіркосійна, ділись вполовинно!

Зсихається, меншає неба кружальце,

і дні, що минають, рахую по пальцях,

загнувши мізинець, рахую спочатку

і, наче вуглину, роздмухую згадку…

І м е н а

Дано нам слово для довіри,

щоб приручить найменням звіра,

безрідну квітку захистить

і сполучити жар сузір’я

з моїм теплом в єдину нить.

У слові, злитім із жаданням,

мов пломінь, схопиться питання

про всю доцільність йменування,

про грань між радістю й стражданням,

хоч рветься часто долі нить.

Навіщо в слові зволікання —

якщо одвітчик все мовчить.

Розділені повітрям чистим

і словом, зрадженим у мислі,

ми обертаєм для користі

довільний безневинний звук,

хоч прагнем криком волокнистим

надійних досягти сполук.

Але де тонко, там і рветься,

хоч довга ниточка прядеться,

та хто спасенно відгукнеться

на твій прощальний хриплий звук?

А павутин омана тчеться —

самовиснажливий павук!

І слово, як метелик, в’ється,

все вислизаючи із рук…

Прийми обітницю мовчання,

звільнись від мови й запитання —

є німота для раювання,

а слово… слово — для розпук.

1969