Ти на одинці помолись за друга
Страждає, плаче втомлена душа,
Що намагалася створити казку,
Та грізною була чиясь рука
І на обличчя натягнула маску.
Все стало грізним, чорним і холодним,
Замурувало серце, як бетон,
Тінь пожирала подихом голодним,
І світ цей розділила на кордон.
Так народились: біль, страждання, туга,
Невидима цариця, привид-змій,
Ти на одинці помолись за друга,
Що любить цілувати голос твій.
Котрий почує, як серце зітхає,
Як тяжко відкриваються вуста,
Як потай душа ніжності шукає,
І на очах бринить гірка сльоза.
Котрий відчує непомітну втому,
Бальзамом слів своїх зітре печаль,
Опівночі примчить до твого дому,
Щоб проказати: «Мені дуже жаль!
Але повір, воно цього не варте,
Попереду історія життя,
В твоїх руках ще є «козирна» карта,
А інші викинь, бо то є сміття…»
І закричало серденько від болю,
Коли дізналось, що його немає,
Закриті очі назавжди рукою,
І вже ніхто не мовить: «Все минає!»
Чому життя таке несправедливе,
Чом забирає найдорожчий скарб?
Втрачати так нестерпно і жахливо,
І ти вже не людина, ти, як раб…
Блукаєш тінню ховаючись від світу,
Ніби брудний зім’ятий папірець,
Чекаєш, хоч найменшого привіту
Та розумієш, що настав кінець.
Кінець всьому, що було «до» й «спочатку»,
Все зникло, мов ракета пронеслось,
На папірці поставили печатку,
А те, що мріялось ніколи не збулось.
І вже не збудеться, бо подиху немає,
І голосу, що дзвоном виграє,
Що буде далі ще ніхто не знає,
А поки біль заснути не дає.
Проте, приходить постать серед ночі,
Немов би янгол чистий і святий,
Та замість вуст говорять його очі,
А говір цей мов подих, дорогий…
автор:
Ірина Ярко