У спину ніби кинули ножі
У спину ніби кинули ножі,
У голосі провалини від болю,
На серці безупинно йдуть дощі,
Як прикро, та не зміниш уже долю.
Тремтіння рук і тихий плач суглобів,
Всередині на сполох б’є надія,
І пам’ять від щасливих епізодів,
Несамовито й трепетно дуріє.
Душею й розумом ніяк не осягну,
Крізь спалені мости свій шлях долаю.
Я все життя беріг тебе одну,
Та ти мені бажала пекла, а не раю.
Кінець виставі,ми усі актори,
Шкода̀, що погорілого театру.
Таких, як я, мабуть, у світі — море,
Таких, як ти, кохають по контракту.
