ВЕСНЯНА ПОВІНЬ
Звільняється ріка широка від льодяних міцних оков,
Крижини дибляться грядою й громами гуркотять, немов.
Біжить ріка попід долину й звивається, немов змія,
Й уламки стужі зимової несе бурхлива течія.
Вже вітер дихає весною і сонце пригріва згори,
Із пагорбів водиця тала тече в низини та яри.
І швидкоплинними струмками собі доріжку пробива,
До широчезної притоки, в злиття річного рукава.
Затісно вже воді у руслі, бо тануть крижані льоди,
Й шаленим хвильовим потоком біжить вода за береги!
Й нема для неї на шляху, ні загоро́ж, ні перепону,
Вона несеться, як мустанг, що втік з полонного загону!
На простір рветься, на свободу! Не видко краю та кінця,
Й ніхто не в силах зупинити, вже водяного жеребця!
Затоплено усе довкола! Заплави й плавні з рогози,
Й лише, чуприни очерету сторчма виглядують з води.
Весняна повінь, як те море! Велична й пишна, далебі,
Гіллясті верби, мов дівчата полощуть коси у воді.
Берізки в воду задивились, немов у дзеркальце скляне,
Вода їм змочує колінця, а вітерець додолу гне.
І небосхил зігнувся низько, й черпає водну каламуть,
Й легкі хмаринки пелехаті, неначе човники снують.
Так просинається природа, так і було у всі часи,
І серце в грудях завмирає, від первозданної краси!
