Відбиток І
Ці віддзеркалення, як натяк на життя,
на заплощинне, заприсутнє, інше…
де води вод незрушені стоять
і де душа співає голосніше…
І так затято дмухав в і н на скло,
і посміхавсь улесливо відбитку,
немов за ним щось зриміше було,
мов торочив із потойбіччя нитку.
Там — час відсутній, світ же — молодий,
осріблений, лункий — куди не глянеш…
Відбиток т а м живе ніби завжди —
відвічно терпеливий та слухняний.
Очима скинеш, і в і н тут як тут,
лиш дивиться на тебе запитально:
— Навіщо кликав? Вічний цей маршрут?
Коли у світ перейдеш задзеркальний?
Не осуд, ні… Обурення та гнів
з очей й о г о струмують повсякчасно.
О скільки раз ти кликав? Скільки слів
не виказав про долю його власну?
Дививсь спідлоба хмуро і мовчав
та щось хотів сказать т о б і про тебе…
І ти дививсь на нього увесь час
і думав: втішить його якось треба…
***
