Залізничний дім
Усе життя моє се
В електричці далека поїздка,
Тривала подорож звідкись-кудись,
Нескінченний потяг схилених, чужих-моїх голів,
І на кожен спекотний день, у цім потязі мрій, віконечко
Завжди закрите,
Дує ж.
Комусь завжди дує,
Кому – невідомо,
Та ніколи не мені, ніколи мені
Думати винних шукати у цім,
Десь у вагоні тім, у котрім вже не
Я кудись їду, а він
Той, хто украв мій дім.
Напрямку я вже не знайду, ні.
Судячи з цяточки чорночервоної,
Котра вільно-повільно по мапі повзе,
Коліями залізничними, поїзду цім залишилось не довго,
А довго дуже,
Їхати в точку кінцеву призначення дум моїх.
Пишу на папері пом’ятому я, як ноти,
Слова ці,
Адресую тобі-собі їх,
До біса їх всіх.
Вірша в пустоту, як зв’язку палки у телефоні моїм,
З’являться,
Палко опублікую в свій блог,
На котрий цей всесвіт давно наклав невідомий мені блок,
Щоб тільки я там писав,
У потягах,
Й тільки я там читав, невідомі
Нікому вірші удосвіта.
Перейду-но я в інший вагон, тут в футбола
День із Ніччю Сонцем грають,
А страждає лице моє, засмаги від,
Все ніяк не завершиться матч
Цей між ними
Й так знають усі-ті-хто-я, що Місяць в нім вирішального
Гола в життя доб’є моє.
Я мрію померти,
Вночі
Під зоряним небом рідного
Небосхильного краю,
Непосильним вістря краєм пройти
Із життя в нежиття,
А не від ворожого себе сконати у потязі цім, втім
Можливо й не згину я
Зовсім ніколи
Принаймні, допоки шляхами доріг залізничних
Цей потяг життя моє котить,
Й, курвить мене це, чи ні
Та я, мабуть, знову собі перебільшив щось,
Для дебіла гіпербола це була,
Як і завжди, зажди,
Скажу я собі, та спинюся умить, й опинюся у тім
Же знайомо-злощасним залізнім звірі,
Котрий лине дорогами сталі у дім,
Місце спокою мого, теперішнього.
