“Життя благовісне, звеличене смертю”
Життя благовісне, звеличене смертю,
у слові у кожному — кисню ковток;
найменша піщинка тобою всещертна,
обтяжений гнеться к землі колосок.
Життя відшароване звуком і змістом
від панцернокрилих і від хробаків;
долоні, пронизані сонячним вістрям,
слова здобувають з-під шару пісків.
В любові — спільнота, в землі — заохота,
і радість обличчя до ласки дощів.
А воля моя є дійством супроти
байдужжя, німоти — співай же мерщій!
Увінчано птахою небо знакую,
струмкам переламую срібні хребці,
і слово вганяю в рядок, наче кулю,
і бгаю слухняний метал в кулаці…
Життя солоденне, тавроване смертю,
у кожному слові — приховано жар,
та кожне потрібно, мов шибку, протерти,
аби не пристала олжа, як іржа.
Навіщо в житті межувальні кордони,
і хто це лукаво зумів поректи
брехливе — правдивим, солодке — солоним,
наливши у літери вщерть чорноти?
Чию це учинено волю печальну,
вогонь приручивши, чоло таврувать?
Кому і для кого уроки печальні
велись при вогні катувальних багать?
Нікому нічого? Скляні підголоски
розбризкують радість, і сурми сурмлять,
і час розтає, наче грудочка воску,
та в ньому відбилося слово-печать.
***
