Золоті копальні
На заході скарби золочені вогніють,
їх щойно добули з копалень літніх днів;
жарини ластівок, в повітрі безліч ліній
прокресливши, згасають в осмерклій глибині.
Скресають плями дня, спливаючи, мов крига
на схід, назустріч ночі спливає битий час…
Повільно дотліва сторінка літня з книги
життєвої, в яку колись вписали й нас…
Розірвана навпіл афіша на паркані
знов сходиться в одне і літери стиска,
та пам’ять не така, як паперова рана:
розірвана колись, вона життям стіка.
Ген золотим вогнем кривавляться стодоли —
горять, горять хліби, і порскають снопи…
Минуле догора — зір, випалений болем,
не бачить лихоліть майбутніх… Час сліпий…
То кида тіло в жар… То обпіка морозом;
щось вгадує єство, що чує наперед…
В ливарнях золотих майбутні варять грози,
спалахує на мить хмарини ожеред…
І пада сажа вниз з всесвітньої безодні,
і сутінь на землі торкає за плече.
Ти озирнувся — враз тобі вуста холодні
ніч залила густим гарячим сургучем.
***
