Зустріч в дорозі
Перон ряснів людьми. Щойно динамік гугнявим застудженим голосом сповістив про прибуття електропотяга, якого з нетерпінням чекав людський натовп. Хтось побіг по перону назустріч потягу, що виповзав з-за горизонту, мов велика сороканіжка. Я спокійно спостерігала за двома жіночками, що давно привернули мою увагу. Старша була середнього зросту, трохи повновида білявка, а молодша — висока і струнка з волоссям червонястого кольору. Чимось невловимим вони були схожі між собою і я подумала, що це дві сестри. Між ними бігало мале хлоп’я — веселий безтурботний пустун, і обох жінок називало «мама».
Величезна металева гусінь нарешті доповзла і зупинилася навпроти вокзалу, розчинила своє черево і почала заповнуватися пасажирами. В метушні я загубила об ‘ єкт свого спостереження. А коли нарешті я всілася в вагоні і перевела подих, з приємністю помітила, що моєю сусідкою є старша з тих жінок. За вікном на пероні запримітила й молодшу, що тримала на руках своє яснооке диво . Хлопчик з сумом дивився в наше вікно і посилав повітряні поцілунки.
– Мабуть дуже любить Вас племінник, — звернулася я до своєї попутниці.
– Це мій онучок ,— засміялася жінка і додала — мене звати Олеся. Познайомившись, ми легко повели розмову. Я дивувалася, що така молода жінка має дорослу дочку і онука, а Олеся, зашарівшись, мов дівчина, відмовляла, що не така вже вона й молода, як здається на перший погляд.
Потяг біг собі, стукаючи колесами, за вікном пролітали чудові краєвиди, а між нами текла приємна, невимушена розмова. Говорили ми про речі зовсім несумні, але в очах Олесі я бачила якийсь затамований біль, що палахкотів синім вогнем навіть тоді, коли вона посміхалась. Дорожні знайомства, як правило, не мають продовження, отже і розмови в дорозі бувають відвертими, як ніколи. Ось і Олеся розповідала мені історію свого невеселого життя і пізнього кохання, яке й світилося болем і сумом у її очах.
Олеся зростала мрійливою, романтичною, закоханою у весь навколишній світ, а найбільшим її захопленням були книги. Вона читала скрізь і всюди: на уроці крадькома з-під парти, ввечері під ковдрою з ліхтариком, щоб не сварила мати. Книги були її вихователями і друзями. А багата уява переносила дівчину в чудовий світ, де до її руки схилялись прекрасні принци або мужні лицарі.
Олеся дорослішала і чи не в кожному хлопцеві, який захоплено проводжав її поглядом, бачила героя з улюблених романів. Звідки ж було знати юній мрійниці, що «лицарі» нашого часу зовсім не обтяжені шляхетністю, почуттям відповідальності за сім ‘ ю, не палають бажанням виховувати та забезпечувати дітей.
Через кілька місяців після вісімнадцятого дня народження стала на рушничок щастя закохана Олеся. Її обранець був найкращим, наймужнішим, носив її на руках і називав єдиною. Через кілька років шлюбу Олесі стало відомо, що давно вона не єдина. А коли життя поставило молоду сім ‘ ю перед випробуванням — ось тоді й розгубив чоловік всі чоловічі якості. Його негідна поведінка вбила не тільки кохання в душі Олесі, але й повагу. І залишилась молода жінка з маленькими дітьми на руках і з невигойним болем в душі. Від пекучої образи, від страху за майбутнє дітей, від гіркого розчарування.
Йшли роки, росли діти, Олеся працювала з ранку до ночі. Було неймовірно важко. До другого щлюбу жінка пішла без кохання, але з надією, що позбавиться гіркої самотності, а отримає собі надійну спину і плече, а дітям батьківський захист. Та чоловік більше любив горілку, ніж її та дітей. Уже багато років живуть вони, як сусіди в різних кімнатах однієї квартири. І хоч не сваряться, та ніколи не чує Олеся від чоловіка ні доброго слова, ні дружньої поради. Все сама, скрізь сама — і в горі і в радості. Стомилося серце від самотності, набридла холодна постіль щоночі з року в рік. А так хотілося тепла, стільки нерозтраченої ніжності і любові несла в душі. І одного разу прямо в зболену душу глянули волошкові очі. Цей погляд збентежив, налякав, забрав сон і спокій.
Буяла весна. Вона бентежила серце ніжно-зеленим листям, білопінним цвітом, щемно-п ‘ янкими ароматами. І самотнє серце Олесі забилося частіше чи від весняного шалу, чи від того волошкового погляду, що переслідував її всюди. Олеся зрозуміла, що закохалася. Вона втікала від цих очей, від цого погляду, від кохання, плакала ночами в подушку, страждала. Та коли почула від нього «люблю» – впала в розкриті обійми. Розуміла, що не має права на це заборонене кохання. А воно ламало всі правила, зносило всі заборони і накривало їх гарячою, нестримною хвилею. Олеся і Антон стали коханцями, вони кохають один одного шалено, безтямно, безмежно. Антон теж має сім’ю, молоду дружину, маленьких дітей. І сам не може зрозуміти, як же вийшло так, що він покохав цю жінку із сумними очима.
Розповідала мені Олеся про їхні нечасті зустрічі, коли вони не можуть надивитися одне на одного, і плакала, і питала чи то в мене, чи в самої себе: « Що ж нам робити з нашим коханням»? Обоє розуміють, що нема в їхнього кохання майбутнього, не має воно права на життя, а воно живе, палає в грудях, спалює серця. Не раз просила Олеся коханого, щоб покинув її, пішов з її життя, ховалась від нього. Та минало декілька тижнів і вони, змучені розлукою, бігли назістріч одне одному, і вдивлялися в кохані очі, і питали одне в одного: « Що ж нам робити з нашим коханням»?
Боїться Олеся, що відвернуться від неї діти, коли дізніються про це заборонене кохання, судитимуть і сміятимуться люди, та не має сили відірвати від серця найдорожче. Адже для неї Антон — сонце, повітря, саме життя.
Закінчувався наш спільний шлях. Я їхала далі, а Олеся виходила на маленькій станції. Прощаючись, просила: «Порадьте мені щось і не судіть мене». Що я могла порадити цій милій жінці із сумними очима…
