Звичайна людина
Я прокидаюсь. Дивлюся на небо.
Небо чекає. Між хмарами плине.
Я запитаю: хто я без тебе?
Зовсім звичайна, набридла людина.
Вперто до сонця протягую руки,
Жадібно промені тілом ковтаю.
Я помічаю: дорога крізь муки
Не приведе нас ніколи до раю.
Стигнуть в очах дві солоні краплини,
Та я мовчу, що поранений в душу.
І неможливо від цього загинуть...
І неможливо так жити, та мушу.
Пильно крізь простір дивлюся у очі,
Ті, що у снах чарівних зустрічаю.
Бачу я в них відображення ночі,
Стежку Чумацького Шляху долаю...
Влади чи сил потойбічних не маю,
В грудях лише перевага єдина:
Пошепки тихо: тебе я кохаю,
Зовсім проста і звичайна людина.
К.В.
