“Звільни від гніву серце, не гнівись”
Звільни від гніву серце, не гнівись,
пам’ятозлоб’я викресли з сторінки.
Веселими очима подивись,
як шибку коле вечорова зірка.
Що прикрощі гризотливі — пусте…
А чого варті радощі минущі?
Поглянь, крізь шибку лезо золоте
пронозиться, аби твій час розлущить.
Що там дозріло, зав’язавшись в плід?
Калини бубка? Ягода тернова?
Чи й тільки був облудний пустоцвіт,
що висмоктав всю міць з твоєї крові?
Бо зло коріння глибоко пуска:
в свідомості розкущується, в жилах;
і костяніє держално в руках,
коли на брата гнів зриває вила.
— Звідкіль в тобі ця Каїнова лють?
Звідкіль в мені ганебна ця покора;
коли мене зненацька в спину б’ють,
дивлюся я на зірку в скло прозоре…
Та погляд твій б’є в груди, наче ріг,
бо він крізь отвір в моїм тілі бачить
те, чого я добачити не зміг:
краплину зірки з променем гарячим.
***
