Ольжич Олег
Похмурий день зачаївся в туманi.
Над бродом ржуть, полохаючись, конi.
Мiй меч бренить, та чую, що на гранi
Мене не зрадять крицевi долонi.
Учора твердо так, без повороту
Промовив: нi, суворий до останку.
I цiлу нiч пiд бурю i пiд сльoту
Годi! I лiру кидаю на барсову шкуру.
Серце ледаче давно — як фiал без вина.
Пiнявий трунок щасливо допито до дна,
Личить же усмiхом стрiнути правду понуру.
В мене над ложем мiй меч в пiхвi, золотом битiй.
Зойкнуло лезо й лягло на брунатiсть колiн.
Лезо — cвiчодо, i в ньому мiй вихiд один —
Л. Мосендзовi
Поважна мова врочистих вiтрин.
Уривчастi передвiку аннали.
— Ми жали хлiб. Ми вигадали млин.
Ми знали мiдь. Ми завжди воювали.
— Мене забито в чесному бою,
По рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами без меж
Одкрите серце ненаситний простір.
Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні луки, мляві серпантини.
Від інтелекту через хліб назад
Давнім трунком, терпкістю Каяли
Ці — і кров, і смерть.
Небо — княжі київські емалі.
Небо знову — твердь.
Знов не вгору несміливим зором —
В безкраї степів,
Жити повно, широко і скоро
Давно ріка вернула в береги.
Давно нора засипалася в кручі
І місто мовчки зводить навкруги
Вали із частоколами колючі.
Та ще лежить над плямами полян,
Над краєм, що не розгортав ще крила,
Важкий і нерозгаданий туман,
Притулене тут під горою —
Спокійне Підзамчя усе.
Лиш вітер стрімкою рікою
І хмари, і зорі несе.
В хатках порушаються люди,
Ткачі, кушнірі, ковалі,
Шукаючи щастя чи злуди,
Сестра, а другому — мати.
Містечко — як сіра твань.
Товаришу мій, брате,
Горіння одних бажань!
Не бійтесь, напне до болю
Ваш шлях, як струна, прямий
Кремінно-тверда воля
Вітри од краю до краю,
Од рана до рана дмуть.
Дерева, дахи зривають,
Пісок і тріски несуть.
На подвір’ях клунки, попони.
— І не в безвісті шлях цей? —
Широкогрудих коней
Хтось метнув неминучу стрілу.
Захиталось струнке оперіння,
І, негаданий креслячи лук,
Під ногами тікає каміння.
Заступило веселкою зір.
Чисті барви на диво веселі.
Замість неба, і міста, і гір
Душа обважніла, як жорна,
В полоні страшного і злого.
Земля благодатна і чорна
До решти знеснлила ноги.
І от її знов розбудила
Хода круторої пари.
І серцю, як перше, є мило
Приxодили. Стрічали шану й страх,
Здолавши багна, пущі і вертепи.
Приносили в приплющених очах
Своє блакитно-зеленаве небо.
Ми не зазнали радости. Були
Їх пестощі рвучкі і небуденні.
Зривалися. Збиралися й ішли.