Богдан Лепкий
Біла мево, що кружляєш
Над водою низько-низько,
Чом же ти так безупинно
Б’єшся й жалібно квилиш?
Подивися, біла мево,
Як же ти мала-маленька,
Проти моря як нужденний,
Листками вітер котить,
І кидає в болото;
Стежками попід гаєм
Бездомний сум блукає,
Обходить перелоги,
Рахує панські стоги,
Обходить хлопські ниви
І плаче нещасливий:
Вороне чорний! Ти з якого краю
линеш?.. “Кров! кров! кров!..”
Тихо, я вже знаю.
Вітре, чого ти так сумно й робільно
виєш?.. “Шу! шу! ш-нір!..”
Пст! говорити не вільно.
“Де єсть твій дім, твій тихий дім?
Скажи, мій любий брате…” –
“Ударив нагло ясний грім,
Спалив мій дім, звалив мій дім,
Нема де зимувати”.
“Де твоя жінка, діточки,
Де вірна челядина?” –
Калино-малино, чом листячко рониш
І мечеш на фалю?
Дівчино-рибчино, чому мене гониш
Від себе без жалю?
Зелені листочки поплинуть з водою
Й не вернуть ніколи.
Я молодість твою заберу з собою,
Глухе, бездушне отупіння
Напало землю. Цвіти мруть,
Поля байдужно снігу ждуть,
А хмари висять, як каміння.
Часами вітер надбіжить,
Туман стурбує і розвіє.
Село в долині бовваніє
Минеться ніч, розвієсь тьма,
Просниться чорний сон.
Настане день! Життя, весна
Загляне до вікон.
Та нім мине недолі час,
Нім щастя зацвітуть квітки,
О пісне! – не кидай ти нас!
Голгофа, хрест,
Страшні, криваві сни…
Товпа реве:
“Розпни! Розпни! Розпни!”
І розп’яли…
На голові вінок,
По краплі кров
Набік життя, журбо дрібна!
Набік, марні тривоги!
Крізь темний бір до ясних зір
Прорубую дороги.
Гримить топір, валиться бір,
Тріщать гнилі колоди,
То там, то тут на шлях падуть
Не виллєш сліз,
Не виллєш сліз
Ніколи, ах ніколи!
Життя, як той скрипливий віз,
Волочиться поволі.
А перед ним
Туман і дим,
Тяжка, тяжка дорога…
Не питайте мене,
Як я в світі живу:
Шура-бура гуде,
Я весельцем гребу.
Не питайте, як?
В моїм мозку гадки –
Йдуть осінні дощі,
Одинокий сиджу над рікою,
Одинокий з думками, з журбою.
Вечоріє, за горами гасне,
Як небесна ватра, сонце ясне.
Від лісів холодний вітер віє,
Шуварі гне і квітки леліє.
