Герасим’юк Василь
Ще б кілька слів, хоча би зо два,
і все – на місці, все – як слід.
Лежить у голові, як лодва,
стара, сліпа залежність від…
Та що перелік і для кого?
Спочатку хоч собі втовкмач,
що не в старого й не в сліпого
Іду — немов траву чиюсь толочу —
отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.
Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить і — по рукоять!..
Але я знаю: є ще пси осінні —
Ти співвітчизника скручуєш в ріг,
немов так навчили батьки.
Твій тато маржину любив та беріг,
не йшов по траві навпрошки.
Ти співвітчизника не врятував
в біді. Не врятуєш в бою.
Твій тато найменше ягня підбирав
Володимиру Забаштанському
Мій тато у тифозному бараці
читав Старий Завіт.
А поруч труп
лежав. Іще вчорашній.
Він виріс на місці пралісу —
на довгому повоєнному зрубі.
Він заскочив аж на толоку,
де пасли тоді маржину,
і завмер біля перших обійсть.
Але ж ні! Тільки на толоці
він стоїть, як ліс,
а в зрубі завше хитається,
Ти в руки не береш
сокиру або кріс,
але й тобі кортить
у зрубі весняному,
як предку,
що рубав по всій Європі ліс,
на великодній час
вернутися додому.
Ти що заробив на сухій різьбі?
Те, що заробляв на своїм горбі.
Замало тут інкрустацій.
Якщо ти розумний – Союз велик –
куди і не хочеш веде язик,
де, окрім країв і націй,
є дуже багато потрібних баз,
Чому не намалюєш
дарабу останню? –
прошуміла під хатою
Черемошем вісімдесятого.
останні праліси? –
ти знав їх.
Ти знаєш:
Дерево тремо об дерево,
доки не народиться вона.
Вона помирає тільки раз,
тому бережемо її.
Ми знову виведем наші отари на наші гори
і за древнім полонинським звичаєм
проженемо крізь неї –
Злива була у Ворохті давнього дня.
Пізні дощі гори товкли і місили.
Сивий гуцул просив над трупом коня:
“Боже, дай мені сили”.
Ті, що і “Чічку”* читали, пиво пили.
Ті, що і “Чічку” читали, з дідом тужили.
Ті, що знали діда й коня, підійшли:
Мабуть, сам небесний Ілько на своїй колісниці
поскликав їх на храм,
і вони поз’їжджались на свято Іллі
у храмову неділю,
блаженні, жебраки, каліки.
Юродиві пішли між люди,
а інші поставали і повсідались
обабіч довгої дороги до церкви,
Багато небесної сходить краси
на кичери лисі,
на наші обійстя і наші ліси…
І тихо у лісі.
Один прилітав на вогненнім коні
до нашої ґражди:
– Виходьте! Вже можна. Ви ґазди чи ні?! –
