Герасим’юк Василь
Білого гриба запах сниться — тулиш до листя
губи припухлі свої — націловані… Прокидайся!
Небо, всмоктане стромом взору, стискає птицю.
Не відпускає.
Запах один — білого гриба! — сниться — під листям
переховай, хвоєю вкрий і — прокидайся!…
Може, небо, стиснуте звором, видихне птицю.
Я не повірю, що лиш ти одна
на світі білім, як роса, — відкрита…
Ну що простіше? — ти чекала літа,
а вранці, перед вереснем, — сумна…
На світі білім, де лягало з рук
легке, мов тіло, плаття на ожину,
ну що простіше? — тінь його незриму
На березі він вогонь розклав.
Петро в човні не знаходив місця
і кинувся в море, добрався вплав
апостол, що тричі його зрікся.
На землю ступив, хитку від сльози.
Стрічає, цілує Син Чоловічий.
І мовить: “Ягнята мої паси”.
Ми закопувались доти,
доки нас не спинили джерела.
А потім прийшли дерева
і стали над нами.
А потім прийшли пси
і вили над нами.
Він і нині скрипаль,
хоч висихає мозок у кістках,
коли стрічає писану, пожеристу,
особливо барванину, яка жалить кожного,
бо найперша прокинулась і виповзла з нори,
а до тої ночі, коли зацвіте папороть,
ще далеко.
Спинився. І мить, може, мить постояв на межі.
Вони не здригнулись, коли зупинився,
ні після.
Вони просто поруч ішли, галілейські мужі.
Вони просто близько стояли,
першого зову вівчаря
і не тільки тому
що над ним сіяла зоря
двадцять століть тому
що був першим кому благу
ангел вість передав
а тому що ягня пастуху
Спасителем чи сином необнятим
у Чорнім лісі приспані вітри?
Я знаю, моя мила, ти була там.
Це ти тоді промовила: умри.
Вже вкотре ліс багряну вберю скине!
Хтось уві сні заплаче, як дитя…
І вкотре вже накличеш ти, княгине,
не ті що стріляли у спину
не ті що прийшли як святі
а потім свою Україну
від себе ховали
не ті
що знали як вої вмирали
На сіні, що срібліє над кущами,
завмерли дві душі в легких тілах.
Я знаю,
хто прикидав їх пластами.
Нас кличуть, мила,
Битий небитого повезе.
Так і не навпаки!
Так, бо коли, як у казці все,
значить, ще є казки.
Доки ще ватерка палахтить
й люлькою дід пахтить,
доки мете хоч така зима,
Сьогодні тобі в дорозі
зустрілася безіменна полонина,
стан в тумані:
вчуваються колокільця і пахне димом.
Ти на мить зупиняєшся,
заплющуєш очі, затуляєш вуха, не дихаєш і…