Кисельов Леонід
Така золота, що нема зупину.
Така буйна — нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть.
Вчуся ставленню до життя.
1968
Відлине день без’язикий
І чути в тиші нічній:
Люди, дерева, ріки
Тужно кричать: «Не бий!».
Затулити вуха. Заплющити очі.
А втім не варто, бо я вже звик.
Щогодини, щодня, щоночі,
Ой впилася, моя матінко, від ножа,
А заснула, моя матінко, край коня.
Пісня
Не дайте, щоб заснула край коня,
То наша мати. Іншої не буде.
Бо кине вас. І піде межи люди
Чужинними шляхами навмання.
Панове, в мене маленьке прохання.
Тобто це велике прохання,
Маленьке ж у тому розумінні,
Що неважко виконати його.
Отже, в мене маленьке прохання:
Я прошу не стріляти в дітей.
Розумієте, коли летять кулі,
Вмирає жінка. Голова її горда
Вже осипається зимнім цвітом.
Ще й коса золота, як той гострий орден,
Що понесуть за нею на цвинтар.
Вже безносу чути, як іде навшпиньках.
І нема їй слова, нема зупину.
І плаче земля, бо вмирає жінка,
Хай Париж вигукує ідеї,
Хай п’яніє від повстанчих мас —
Вже селянська лагідна Вандея
Ніж гострить і вдарить в слушний час.
Ой, дарма кричать вони зухвало,
Начебто бракує ліхтарів.
Буде крові їхньої замало,
Я ніхто для тебе, як Улліс —
Пам’ятаєш — в давнім грецькім міті,
Шерхлими вустами непомітно
До її волосся доторкнись.
Я ніхто для тебе. І дарма
До твоїх долоней серце лине.
Всю її — кохану і єдину —
Шкода Москви. Вже наче відійшов
Від сподівань і пристрастей Арбату
І паху бурштинової гербати
У мареві тих марень, тих розмов.
Додому час. До міста всіх кохань,
Де тополеві вранішні тумани,
Де сірий тулуб вершника Богдана
Завтра буде світ такий, як завше, —
Білий, жовтий, трохи вороний.
І зависне небо. наче зашморг.
Як і має бути восени.
Сон, мов смерть, настигне на світанку.
І незваний день в останню мить
Забере тебе, як полонянку,
Ти полинеш сиза, наче птах.
Твій полинний присмак вабить серце.
Ти по липню вибіжиш у серпень,
мов по линві, бгаючи мій страх.
Питиму розлуку, як вино.
І колись, блідим зимовим ранком,
Чорний птах. сумний, немов прочанка,
А я тому журавлю
Києм ноги переб’ю, переб’ю.
Пісня.
Земля така гаряча,
Така руда земля.
Маленький хлопчик плаче:
Не бийте журавля!
Заспівайте, сестро, заспівайте
Про своє кохання безталанне,
Бо в піснях кохання нещасливе —
Нащо і співать, як не журна?
В хаті тепло, а на дворі зимно,
За вікном засніжене обійстя,
За обійстям всніжена долина,
А за нею — безпритульний світ.
