Луків Микола
Портрет жіночий на стіні,
У грубі жевріють вуглинки,
І тихо-тихо, як у сні,
Пливуть за вікнами сніжинки.
Пливуть за ними дні й літа,
Уже і біль почав минати,
Та не минає самота
Половина саду квітне,
Половина в’яне.
Серед яблунь стану квітнем,
Огорни, тумане.
Може, вийде опівночі,
Де колись ходила, —
Чорні брови, карі очі, —
Приходь до мене. Я сьогодні сам.
Приходь до мене, опівнічна зірко.
Чогось на серці ніжно так, аж гірко.
Я відчиню і двері на балкон,
Я вимкну світло у своїй кімнаті.
Тобі, небесна, в голубому платті,
Приїжджайте частіше додому,
Щоб не мучила совість потому.
Ні грошей не привозьте, ні слави, –
Будьте з рідними ніжні й ласкаві.
Бо не вічні ні батько, ні мати,
Завтра можете їх не застати.
Щоб не мучила совість потому,
Приїжджайте частіше додому.
Не повертайтесь на круги своя,
Нічого це, крім болю, не приносить.
Але душа не вірила, і я
Таки поїхав. І для мене досить.
Я те містечко пішки обходив.
Я знав його, як власний досвід знають.
Звучав для мене голубий мотив
Не печалься, не журися, мила,
Усміхнись і не корись жалю.
Напинає доленька вітрила,
Шепчуть губи: я тебе люблю.
Дмуть вітри і підіймають хвилі,
Океан житейський клекотить.
Переможем чи впадем безсилі?
Не молодиця ще, уже й не дівчина,
В очах глибока, чиста доброта.
Ніким за тридцять років не помічена,
Несе вона незаймані вуста.
Хода її легка не по-жіночому,
І стан пругкий, як золота лоза,
І сняться їй щоночі в домі отчому
Не вимовлю ні слова. Помовчу.
А дощ іде. А вітер хилить клени.
На серці так бентежно — до плачу.
Присядь, кохана, ближче біля мене.
Отак. Спасибі. Чуєш, як шумить,
Як шелестить, кипить травнева злива?
Увесь наш вік — одна жагуча мить,
Мені з тобою добре як ніколи.
За вікнами осінній дощ шумить.
І коли міг би — зупинив би мить, —
Мені з тобою добре. Я мовчу.
Боюся словом тишу сполошити.
Але без слів неважко зрозуміти,
За все, що маю, дякую тобі,
За все, що маю і що буду мати…
Ночами сняться зорі голубі
І вишні білі на причілку хати.
Немов пилину, світ мене крутив,
Ловив я мрію і мету високу.
Пробач мені, що тяжко завинив, –
Ідуть і йдуть у Києві дощі.
Намокли парасольки і плащі.
Пливе на річку схожий тротуар, —
Ані зірок, ні сонця із-за хмар.
Майдани, парки, вулиці, мости,
Напнуті над трамваями дроти,
Розсипані у просторі вогні —
Серед саду біла хата,
Білий цвіте, будь за свата.
Плинь за тихою водою,
Повертайся з молодою.
Хай вона у сад загляне,
Бо за нею серце в’яне.