Олександр Олесь
В Вас стільки сонця золотого,
Блакиті чистої, тепла, —
Неначе з краю чарівного
Вас хвиля моря принесла.
І як Ви можете тут жити,
Серед безлюдних цих пустель,
Промінням серця свого гріти
В золотій смушевій шапці
Циган-вечір сходив з гір,
Ніс він ніченьці-циганці
З срібла кований набір.
А вона його вже ждала
У долині, у гаю,
Ніжним гребенем чесала
Одно питання мимоволі Весь час в думках моїх встає: Чому не вгледів він сонця волі, Чому тепер він не жиє?
Якими дужими громами Пророчий голос би гримів, Якими буйними річками Котивсь, шумів би його спів!?
Які б вінки він сплів героям І як уславив би їх чин?! Він грав би в сурму перед боєм, Боровся б сам серед руїн.
А як оплакав би могили, Яких би квітів насадив!.. Калина б віти похилила, І в вітах вітер гомонів.
Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні,
Який тягар з нас кожний ніс!
Моря б повстали з наших сліз,
Затихли б бурі в нашому зітханні.
На площах ми чужі стояли, босі й голі,
І кожний кидав камінь в нас…
Ми стільки винесли образ,
Хто в час пожежі край свій кине
І, як боюн, в чужий втече,
Того весь вік огонь пече
І проклін рідної країни.
Не знайде той ніде притулку,
Не стріне усміху ніде,
Не вгледить в друзях порятунку,
Приснилося, що я вернувсь додому.
Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,
Сміються в сонці золотому
Річки, і села, і поля.
Ось-ось прийду до хатоньки моєї,
Де мати жде мене й не жде,
Я скрикну “Матінко!” до неї,
Уймають болі єдині сни,
У сні лише мій біль стихає, —
Ні зір, ні сонця, ні весни
Без краю рідного немає.
Тут не співає ліс пісні,
Казок тут струмінь не шепоче,
Тут не сміються дні ясні,
Схилив я голову і йду поволі
Дрімучим лісом в самоті.
Навколо осінь. Надо мною
Кружляють квіти золоті.
Безмірна тиша. Спів веселий
Давно-давно помалу стих,
Як пісня матері моєї,
Не вірив я в життя по смерті,
Тепер я вірю в диво з див.
Було для мене страшно вмерти,
Умер і нагло знов ожив.
Так само тут: і сонце, й зорі,
І люди наче ті самі,
Але якісь байдужі в горі
Коли я вмер — забув, не знаю…
Я в чорній прірві забуття…
О краю мій, коханий краю,
Коли ж це стратив я життя?!
І скільки вже минуло років,
Як мертвий я лежу в труні,
Лежу, не чуючи пророків
І не палаючи в огні?..
Нехай мене чарують квіти,
Нехай життя їм віддаю:
Ніяк я барвами досхочу
Своїх очей не напою.
Нехай і так… але довіку
Я не лишуся в їх саду:
В останню ніч я вийду в поле
О принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію…
Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою,
До уст спрагнілих притулю,