Руденко Микола
Вона прийшла, поштарка неба,
З таких віддалин світових,
Що мір і знань замало в тебе,
Аби щось мовити про них.
Ти де була? Від кого вісті?
Летіла скільки днів, годин?..
І астрономи, мов кліністи,
Райцентр давно вже переніс
Свій цвинтар на далекі схили.
А тут пустирище для кіз
Та дві чи три чиїсь могили.
Сухий бузок, суха трава
Та заржавіла огорожа.
Та дереза напівжива
Помруть чи ні римовані рядки —
Істотно,
Та не цим піклуюсь нині:
Чим стану я, коли мої кістки
Камінням зробляться в могильній глині?
Невже нічим?..
Адже ж я жив, я був
Однаковість, мов у склянім намисті,—
Її в Природі не шукай дарма.
Відбитки пальців чи відбитки листя —
В мільйонах спроб повторення нема.
Скажи, Природо: ці зелені шати
Землі, що в безвість вікову пливе,
Хіба тобі не легше штампувати?..
Як соромно мені за себе —
За ті змарновані роки,
Коли вважав: земля і небо
Гульвісам служать залюбки.
Мене не мучило сумління
Ні наяву, ні серед сну —
Гадав: це право покоління,
Що ж далі? Задубіння жил,
Подагра, пам’яті судома.
Від того, чим ти досі жив,
Тобі лишилась тільки втома.
Навчись дивитися на світ,
Мов він тобі вже не належить.
І що змінити в ньому слід —
Вночі не сплю — скриплю зубами:
Болять потрощені кістки.
А дощ рушає над горбами
Та через гори навпрошки.
Щось у вікні кошлате, чорне.
То ген під кам’яне крило
Гора, немов курчаток, горне
Моя душа — це світ з материками,
Де серед гір снується сто доріг.
Любив блукати я по них роками
І душу від сліпих марнот беріг.
Я шанував людське самовладання
І твердив, вірячи, що я — пророк:
Поезія — це чисте споглядання
Між сірих скель Південного Алтаю
(Там, де Катунь розбурхано реве)
Зустрів я сонях побіч прірви скраюb—
Створіння покалічене, криве.
Як він попав на ці холодні скелі —
У дикий хаос височин і круч?
Де люті хуги плутанку снували,
Де світла меншало із кожним днем,
Камінні щелепи пережували
Нас так, що видалось: не оживем…
Ще всюди ніч, тривають наші муки —
Та все ж пульсує в скронях свіжа кров:
Із моря сліз, розлуки і розпуки
Липнева ласко, де ти нині, де ти?
Осінній вітер куряву гребе.
Ген явір кида золоті монети,
Але не здатний викупить себе.
А, мо’, це я гублю за словом слово,
Щоб відкупитись від пекельних скрут?.
Виходить місяць, ніби князь на лови.
Горланить радіола через стіни,
Коханку з перепою б’є сусід.
А я гортаю фото з України —
Від тих, кого не бачив десять літ.
Це лихо — фотографії від друзів.
Іржа часу! Хто глум твій не терпів?
Мов губить листя сокорина в лузі,