Руденко Микола
Знов насувається зима,
Лягає паморозь на луки.
Давно мені листів нема —
Мовчать сини, мовчать онуки.
Як видно, рід мій нетривкий:
Все рідшає круг мене парість.
За що життя — за гріх який
Останній журавлиний крик,
Останнє золото берези.
Їдкий туман в кістки проник,
Мов заборонок хижі леза.
За лазнею рясний будяк
Сприймаю, мов живу принаду.
І жуючи важкий глевтяк,
Я все пройшов. І серед темних літ
Пізнав щось важче, аніж кров і порох —
Коли в мені валився звичний світ,
Бо я побачив: весь він на підпорах.
Підпори впали — і моя душа
Порвала враз облудну пересічність.
Якби ж хоч смерть! Вона комусь лиша
Як ми втішалися малі,
Коли в роки давноминулі
Борець заїжджий брав з землі
І рвав угору мідні кулі!
Що той борець вдававсь до гри,
Не помічав ніхто в народі —
Бо на плечах росли бугри,
Я в могильну пітьму не порину —
У глинозему цвинтарний клаптик.
Знаю: смерті нема —
Є нейтрино,
Що летить через товщу галактик.
Протинаючи сутність єдину,
Що вібрує між зорями туго,
Де небо зажурилось над землею,
Де голос пташки завмирає в кленах,
Серед латаття водяна лілея —
Мов білий Сіріус між хмар зелених.
Але щоб дух людський у неспокої
Дістав наснагу від її цвітіння —
Серед намулу й гнилизни слизької
Я знову чую не нову розмову,
Поза якою пустка і пітьма:
Земля — одна на всю Світобудову
Жива планета, іншої нема.
А хтось зітхає так глибокодумно,
Немовби зауважити хотів:
— Це дуже сумно. Боже, як це сумно!
Іще б мені хоч раз відвідати поляну,
Де в травах гомонять дуби–богатирі;
Де золото кульбаб надвечір гасне тьмяно
І повагом пливе шуліка угорі;
Де в осоці верба, підгризена бобрами,
Мов скеля, нависа над талом молодим;
Де треба, щоб зладнать з лихими
1
Я споглядав ту далину,
Що на застиглі хвилі схожа, —
Мов їх, ці хвилі, в мить одну
Спинила примха зловорожа
Чи навпаки — десниця Божа.
Я через гору йшов. І на горі,
Що пойнята бузковою імлою, —
Отам, де скелі кришаться старі,
Негадано зустрівся з ковилою.
Було це так далеко від степів
Причорноморських — десь біля Китаю.
Але здалось: на жайворонка спів
Був березняк — стрункі берези
Черкали темінь хмар важку.
А восени дерева–Крези
Жбурляли золото в ріку.
Тут здавна птахи яйця клали,
І як у горах повелось,
Сюди заходили марали,
Раніше, ніж впадуть сніги,
Підводна скеля полисіла.
Катунь вернулась в береги,
І каламуть на дно осіла.
Руда у липні, нині без
Гірських ґрунтів —
Ясна, іскриста.