Вінграновський Микола
Заспіваю твоє ім’я,
Твоє тихе ім’я вишневе,
Де між хмарами обійма
Свою ніжну дорогу небо.
Де горить під зорею мак
І говорить гроза з грозою,
Переманює — перейма
Хвиля хвилю попід горою.
Я сів не в той літак
Спочатку
Думав я
Що сів у той літак
Але я сів
Не в той літак
Він був
З одним крилом
Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще в жнива — то було б іще…
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко…
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку
Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади.
Нема закону, перешкод нема.
Ти плачеш. Плач. Втішати я не ладен.
Душа моя холодна і німа.
Дорогоцінні дні я біля тебе знищив,
За спалені роки нічого не просив я.
Навколо тебе в їхнім попелищі
Як світле сниво, як плавба
Легкої хмари, як левкої
Вночі під хатою в спокої,
Мені ти є, моя журба.
Ні, не журба. Ти не вона.
Я знаю смак журби-зажури,
Її єдині в світі мури,
Вже все прощально. Я боюсь.
Боюсь учора і сьогодні.
Боюсь, що сам собі назвусь
Таким, як був, як є, як — годі.
Яке блюзнірство, боже мій!
Яке блюзнірство захололе!
Будь проклят, о пузата доле,
Десь є там яр у глибині полів,
Десь є там я над яром тим дніпровим.
У тім яру на темнім дні діброви
В цю білу провесінь до себе я розцвів.
І день і ніч, і нощеденно в цвіті
Цвіту собі у тім яру в полях.
В моїх руках гніздо складає птах,
Тремти, Туреччино! Він вирушив до тебе.
Свою труну розбивши опівночі,
Навпомацки в зеленім темновинні
Він вирушив до тебе, бо поети
І в смерті кличуть землю батьківщини.
Він вирушив до тебе під дубами,
Під корневищами страждань своїх планетних,
Сутеніло. Сатаніло. Погляд сходив кров’ю…
В скафандрі хмар ішло землею небо.
Сутеніло.
Бомбами, бомбами,бомбами
Бийте свободу в лоб!..
Праворуч кинувсь я, я кинувся ліворуч…
А небо йшло в скафандрі хмар землею.
А бомбами, а бомбами, а бомбами
До думи дума доруша…
Стодоли дум — в одну стодолу!
Дивись і думай, моя доле, —
До думи дума доруша.
Стобальним, стоглобальним болем
До неба дибиться душа.
Усе роздягнено, і все напоготові.
Ніч повертає голову: пора!
Гармата — бух! І горобці — ура!
Розквітли океани малинові.
Півлюдства дивиться півлюдству в темні очі.
Ще мить, ще мить! І ще єдина мить!
Любов чи смерть? Свобода а чи гніт!
Озер осінніх сонні небеса,
І щучі дні, наструнені на спінінг,
І помідорів на росі наспілих
Краса притомлена, примружена краса.
Удар! Удар! — і колом-кумельгом
З хвоста на голову, із голови на хвилю
Летить, і котиться, і в’ється батогом