а я – про дощ, а дощ – про те, що буде,

а я – про дощ, а дощ – про те, що буде,

бредемо поруч, і бредем, бредем

у вечір, в ніч, у ранок призабутий,

а потім, потім, потім трохи в день.

я запитав, і він мене спитався,

водночас, воднораз, як близнюки:

стікати в небо ачи в землю щастя?

слова ачи зело у крій руки?

а я – йому, а він – мені відверто,

немовби й не чужі. немов… немов…

немовби народилися по смерті –

і закохалися в одну і ту ж любов.

друзяки трохи, доки не набридли,

допоки не навчилися мовчати,

допоки не згубили усі титли,

допоки ще не знали, що сократи ми.

а я – про дощ, а дощ – про те і се,

минає травень, але травам – в зорі,

я – дощ, а дощ – вже я – одне лице

за суттю, сном, снагою, видноколом.