Ars longa, vita brevis. (Мистецтво вічне, життя коротке)

Справляла осінь чорну месу,

Рвучи на шмати небокрай,

Старий скрипаль тужливу п"єсу

Грав не смичком - душею грав.

Журбою стугоніли струни

Про тугу днів, фатальність втрат,

Згасав холодний вечір сумно

В огні покинутих багать.

Ковзали вулицями тіні

Людських думок, бажань, жалів,

Ридав осінній Паганіні...

Той плач так високо бринів

У кронах пожовтілих кленів,

В багряно-синіх небесах,

А Хтось - підступний, тихий, темний

Скрадався в сірих сутінках.

Тремтів старий скрипаль на вітрі,

Та тільки грать не перестав,

Кидав ліхтар нерівне світло

На скрипку, шляпу і футляр.

Майнула тінь, зблиснуло лезо,

Рвучи мелодій синій шовк

І скрипки геніальний безум

Враз захлинувся і замовк...

І тяжко заридала осінь

Холодним проливним дощем,

І скрипки тіло безголосе

Накрила траурним плащем.

І вив, мов пес, осінній вітер,

Хитав самотнім ліхтарем,

Що розсипав нерівне світло

Над мертвим сивим скрипалем...

... Весна вривалась супостатом

У мокрядь чорної зими,

Бриніли відзвуки кантати,

Чи може, то звучать псалми?

Чи може, то співала скрипка

Про радість днів, кохання шал:

Вже вправно, хоч і трохи хрипко,

Виводив молодий скрипаль.

І в гущу радісних мелодій

впливала та - в мінорі ля,

Яку забрав підступний злодій

Із рук старого скрипаля...