К.Марло В.Шекспір Сонет 147

Моя любов то лихоманка днів,

Зве у неволю зранену мрій душу..,

Мій розум, що кохати щиро вмів,

Розгублений... його ж бо чути мушу.

Покинути мене не поспішай,

Бо намагання, дуже часто, марні...

Смерть - лютий має апетит; душа..,

В відмовах розуму - стежки захмарні.

У лихоманці жадібній, бува,

Думок не чую: вередливу, кращу..,

Покинуті умом діла, слова

Тікають у поневірянь злу хащу.

Мене самотнього не добивай:

Рай стане пеклом, пекло мли... - мій рай.